Саєнко Віктор Дем'янович

Поїзд набирав швидкість. За вікном пробі­гали поля, ліси і переліски, задумливі тихі хат­ки і величаві багатоповерхівки зі своїм звичним ритмом життя. Гарно мріється під стукіт коліс, а ще краще — згадується. Ох, ці спогади! Від них і тривожно і радісно на душі. Бо ж кожен про­житий день — то маленький штрих до твоєї, тільки твоєї Книги Життя.

Повернуло на вечір. Сусіди по купе вечеряли, вкладалися на ніч. Не спалося йому, статечному з сивими скронями і теплим поглядом чоловікові. Який там сон! Ще трохи — і він зустрінеться з батьком. Чогось так враз запахло домашнім хлі­бом, чебрецем і полинами, літнім полем і густими медами. Запахло рідною домівкою. І перед очи­ма, мов кадри кінострічки, замаячили спогади... Струнка красуня і поряд — бравий лейте­нант, який щойно отримав призначення до легендарного Ленінграда. Вони щасливі, все життя у них попереду. Та не судилося пірнути у те щастя, за плечима стояв страшний 41-й рік. Війна різонула по серцю. В розпачі і з сльозами покидала Варя місто, де минули її найкращі і найлюбіші миті. Разом з іншими дружинами офіцерів  вона від'їздила в Кіровську область, там було безпечніше.

На прощання часу не залишалось, було тільки відчуття чогось гіркого і непоправного, а ще — дитятко під серцем.

— Бережи себе і сина, чекай, я до вас по­вернуся. Я люблю вас обох! — ці останні слова потонули в гомоні людського натовпу.

А потім була пітьма, та кликало до життя оте маленьке крихітне створіння, яке 21 листо­пада 41 року гучним криком заявило про себе. Назвала Віктором — надіялась на швидку пере­могу. І полетіли на фронт армійські трикутнич­ка з обведеною синовою ручкою у кожному листі.

Недаремно щеміло серце у Варвари Федорівни, передчувало таки біду. 26 січня 44 року отримала страшну звістку — казенний папірець, де чорним по білому: "Ваш чоловік... загинув смертю хоробрих... в боях за визволення міста Ленінграда...".

Після завершення Корсунь-Шевченківської операції повернулася із сином на руках у рідні Переможенці...

—       Вітю,— дружина торкнула за руку і враз змовкла, спогади брали в полон і душу, і серце.
...Там на рідній материній землі, і пройшло його дитинство. Гляділи і виховували гуртом: дід з бабою, мати і тітка, що повернулася з Німеччини. Та й ріс він допитливим і слухняним. Любив, коли  дідусь зашкарублою від роботи рукою гладив по голівці, а хотілося, щоб тато. Стиснувши маленькі кулачки і заховавши глибоко в душу сльози, напо­легливо вчився, щоб не соромно було батькові за сина, дарма, що він не повернувся з війни.

Закінчивши з відзнакою школу, подався до Корсунь-Шевченківського, поступив у педучилище на виробничий відділ. Любив майструвати і співати, завжди був серед перших. Як підсумок — диплом з відзнакою. А потім — армія. Не думав і не гадав, що армійські будні проходитимуть теж у Ленінградсь­кому військовому окрузі, де в свій час служив бать­ко. Ось так кожної секунди він був поряд з ним, відчував його гордий і люблячий погляд на собі. І тут Віктор був серед найкращих. Лише четверо солдат з усього полку були удостоєні подарунка від новгородського заводу "Пролетарій': чашки и блюдця з іменним портретом. А ще — право сфото­графуватися біля прапора військової частини. Вже тоді зародилась думка відшукати батькову могилу. Попрацювавши після демобілізації зв'язківцем, з 15 серпня 1966 року і по 2006 рік — він учитель Вільшанськоі ЗОШ І-ІІ ступенів. При­їхавши на роботу за призначенням, написав листа у Подольськ, де знаходився архів Радянської Армії. І ось мрія збувається: син їде на зустріч з батьком.

...За вікном починало сіріти — народжував­ся новий день. Поволі гасли зорі, бліднув мі­сяць, схід рожевів і струменів незайманою чис­тотою і свіжістю. Та думки не випускали зі своїх володінь. Поряд з ним вірна дружина, однодумка і порадниця, мати двох синів-соколів, дбай­лива господиня і берегиня сімейного вогнища. Пригадав, як зустрілися колись в сільській раді (обоє ж з Переможенець), як розговорилися. Ви­явилося, що дні народження обох в одному мі­сяці. А потім разом виступали на сільській сце­ні. Пісня поєднала їхні серця і долі. Ось уже 42 роки разом йдуть по життю, допомагають один одному в горі, ділять навпіл радість. І сьогодні подружжя Саєнків — Віктор Дем'янович і Ніна Андріївна активні учасники художньої самодіяльності, співають в сільському народному хорі...

Саєнко В.Д.

Ранок заграв веселковими барвами нового дня. Прокинулись пасажири, загомоніли, заво­рушились. Загуло як у вулику. Пригадалася шко­ла. Це ж стільки таких ранків і днів свого життя він віддав їм, своїм вихованцям? Слухняним і неслухам, спокійним і непосидючим хлопчикам і дівчаткам за 43 роки роботи в школі? Спочатку — вчитель трудового навчання, після закінчення істо­ричного факультету Київського університету — директор школи. І за кожного душа болить, за кожного переживаєш. Скільки сили і енергії забирає вчитель­ська праця! Чим більше віддаєш знань і теплоти своєї душі дітям, тим вище підносишся на Олімп вдячності .. Плин думок перервав гучний і поривчастий гудок потяга.

— Все приїхали! — серце ледь не вискочить з грудей.

Далі все, як в тумані — голоси, люди. Одне тільки — Здрастуйте, тату, ось ми і зустрілись. Попливли букви на граніті, перевернувся світ. Здається, сонце завмерло в німому чеканні.

— Як же ми довго йшли один до одного. Я люблю Вас, батьку!

...Після першої поїздки були інші. Це тепер важко добратися — кордони, паспорти. Та для пам'яті і любові кордонів немає. Знають все про дідуся його сини — Олександр і Віктор. Навіть ма­ленький внучок Ярик, відмінник у школі, гордо несе естафету поколінь. Бо він теж із роду Саєнків!

Віктор Дем'янович — частий гість у нашій школі. Спокійний, врівноважений, привіт­ний і мудрий. Немає в нього відзнак  і нагород. Та не в цьому суть. Найбільша нагорода — це вдяч­ність півтори тисячі його учнів. Ми  схиляємось перед Вашим величним іменем, Учителю! Ми  горді тим, що доля подарувала нам можливість працювати поруч з людиною кришталевої чистоти душі, бага­тою на добро і людяність. На таких наставниках тримається світ. Світ наш і ваш. Світ кожного з нас.

Автор: Валентина Кравець.

+3

Опублікувала: Шах Джаніта

Коментарі

10.12.2014 11:56
1. Українка Я 0

До сліз!sad


Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опубліковано 29.11.2014 15:41
  • Перегляди: 533
  • Коментарі: 1

Теги