Одним із самих цікавих місць Вільшани є вулиця Зарічна. Мабуть більшість вільшанців знають її як куток Стінка. Сьогодні світло світиться лише в кількох оселях колись велелюдної вулиці. Та саме тут зародилась Вільшана.
У X – XI століттях, у період розквіту Київської Русі, на південних рубежах держави з’являються невеликі острожки для захисту від нападів степових орд. Один із таких острожків належав дочці Ярослава Мудрого (роки правління – 1019 – 1054) – Ольші (Єлизаветі). Так і називався – острожок Ольшани. Ще 200 років тому на кутку, який і досі люди називають Стінка, можна було знайти рештки стародавнього земляного укріплення, греблі, млина, уламки посуду. Впевнено можна говорити про те, що острожок потерпав від нападів: підтвердженням цього є знайдені наконечники стріл. Саме за таких обставин і виникає Вільшана, а назва селища походить від імені доньки київського князя.
Єлизавета була не лише вродливою, а ще й мудрою, як батько. Саме про неї йде мова в знаменитому скандинавському епосі «Сага про Гаральда». Князівна славилася золотавим волоссям, ніжним обличчям та тонким станом, і тому доблесний вікінг – красень та богатир Гаральд із Гардаріки – вирушив у Візантію здобувати багатство і славу, щоб мати честь назвати Єлизавету своєю дружиною. Дівчині дуже сподобався молодий вікінг: вона із задоволення слухала старовинні скандинавські саги та складені ним пісні, але їм судилася дуже довга розлука. Єлизавета чекала Гаральда 10 років, із нею хотів одружитися син англійського короля Едмунда – Едуард, та князівна не поступилася своїм коханням. Після гучних подвигів у далеких країнах Гаральда називали Гардрадом Сміливим, і князь Ярослав Мудрий благословив закоханих. Згадки про цю історію та весілля є і в скандинавських сагах, і в літописах Київської Русі. Гаральд повернув собі батьковий трон, і Єлизавета стала королевою Норвегії. Гаральд-Гардрад і Єлизавета прожили в коханні та згоді понад 20 років.
І вже 10 століть у мирі і злагоді живемо ми у рідній Вільшані. Нехай від вільшаних заростів залишилось лише кілька вільх, а від повноводої річки Вільшанки, по якій плавали козацькі чайки, залишилась невеличка річечка, та стоїть у березі столітня вільха, під якою частенько ходили столітні діди. Казали вони, що чули від своїх дідів, як у давнину пливла чайка з повними глечиками золота та й перекинулась і всеньке золото затонуло. А щоб не забути місце – при березі посадили вільху…
Та це не єдиний скарб Стінки. Уже на самому початку шляху вас зустрічають два жорнових каменів і хто знає скільки зерна вони змололи і скільки ніг спіткнулись об них на дорозі. На цвинтарі ще й досі стоїть хрест, який поставили коли освячували землю для нового цвинтаря. Вже загубилась табличка з написом та, як незаживаючі рани, залишились сліди від фашистських куль. Тут, у Стінці, фашистська куля наздогнала і визволителя Вільшани Бушуєва К. Е. та назавжди залишила його лежати під стрункою берізкою та важкою гранітною плитою.
Дякую жителям Стінки за збережені раритети, доглянуті могили і за те, що встигли вислухати своїх стареньких родичів і знайшли час розповісти все своїм дітям, адже найцінніші скарби знаходяться в наших душах.
Дякую родині Юрія та Наталі Жежерунів, завдяки яким відбулась моя подорож історичними місцями.
Провідний бібліотекар
Вільшанської бібліотеки для дорослих
Христенко Оксана.
0
CrazyFreeMan