Хвала рукам що пахнуть хлібом.

 «Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним.

Істинно так... коли маємо хліб на столі»

(Борис Олійник.)

Хвала рукам що пахнуть хлібом.

Шановні односельчани. В листопаді минулого року Україна відмітила черговий День сільськогосподарського працівника. І мені захотілося поділитися своїми спогадами про людей, з якими звела мене доля під час і моєї трудової дыяльності на хліборобській ниві. Тому що ці люди цього варті.

"Хвала рукам, що пахнуть хлібом...", "Хліб - усьому голова" – ці, знайомі нам ще зі шкільної парти та, здавалося, дещо "заїжджені" вислови, ми з Вами чули не одну сотню разів. Але скільки глибокого змісту закладено у цих словах. Адже, так склалося історично, що Україна - це глибоко аграрна держава і основним її багатством є земля. Ми неодноразово чули та читали що в Україні зосереджено до 50% світових запасів чорноземів. Добре пам`ятаємо з історії як під час другої світової війни гітлерівці вивозили у вагонах наші українські чорноземи до Німеччини. Добре це зрозуміли в наш час і наші доморощені "латифундисти", які , використовуючи термін "ринкова економіка", зуміли прибрати до рук те, що творилося не одним поколінням трударів. Можливо, відкрию Вам, шановні читачі, один секрет, але головне наше багатство, це ,все-таки, навіть не земля, - а прості люди, які працювали та продовжують працювати на нашій хлібній ниві не дивлячись ні на що. Ні на низькі зарплати, ні на відношення до них, ні на стомлені руки, ні на цілодобову тяжку працю. Тому що ці люди знають достеменно - хліб повинен бути зібраний. Спогадами саме про таких людей мені б хотілося з Вами поділитися.

Мій трудовий шлях розпочався восени 1992 року, коли я прийшов на роботу простим механізатором у тракторну бригаду на першій дільниці, тоді ще КСП "Вільшанка". Для тих, хто не знає, скажу, - абревіатура КСП означає колективне сільськогосподарське підприємство. Чим вона відрізнялася від попередньої назви "колгосп", - тоді мало хто розумів. Хоча, діди мені пояснили, що різниця ,все-таки, є: при "колгоспі" зарплату платили регулярно, а при КСП - платять "ну не часто і не грошима". Головою КСП тоді ще був Володимир Юхимович Римський. І, ось, я ,вісімнадцятилітній "лобур", який, тоді ,взагалі, не мав уяви що таке ходити на роботу, став колгоспником. Бригадиром тракторної бригади тоді , як і у всі роки моєї подальшої праці, був Петро Семенович Гибало, нині на жаль вже покійний. Я ,чомусь, завжди з особливою теплотою згадую цю людину. Йому ,завжди рухливому, у своєму сіренькому брилику, доводилося бути не лише бригадиром, а в якійсь мірі ще "комсомольським вожаком". Тому що наш трудовий колектив на половину складався з молодих хлопців, з якими йому доводилося ой як нелегко. Зранку, не раз і не два, Петро Семенович своїм голубеньким "Жигуликом" в черговий раз об`їжджав своїх підопічних, стягуючи їх з ліжка. Нічого не поробиш - вчора довго гуляли. Мобільних телефонів , молоді це уявити навіть складно, тоді ще не було. А тому, доводилося Петру Семеновичу, особливо після суботи та свят, навідувати наші домівки. Але у цієї людини ніколи не було на нас ні злості, ні образи. І ми ,завжди, по- доброму, називали його просто "Семенович". Він міг і накричати на нас, інколи міг приперчити і "міцним" слівцем. Але умів він зробити це так , що на нього після цього ніхто ніколи не ображався. У своєму подальшому житті мені мало доводилося зустрічати людей з таким талантом. На жаль, Петро Семенович пішов життя молодим і повним життєвої наснаги, але, й понині, багато людей згадує його з добротою та вдячністю. Першою "посадою", якою наділив мене Петро Семенович, була робота помічника коваля у бригадній кузні. А ковалем був ,теж, нині вже покійний, на жаль мені дуже часто доведеться вживати цей термін - таке життя, Козак Іван Костянтинович. Або як ми його всі називали, подібно герою чехівської п`єси - "дядя Ваня". Трудяга по життю, він кожного ранку відкривав браму своєї кузні, розпалював горно і починав свою важку ковальську працю. Я, ніколи не бачив щоб ця людина коли-небудь відпочивала, адже праця і була його сенсом життя. А ще, людина ще тієї закалки, він не міг стерпіти щоб десь просто так валялися болтик чи гаєчка. І все збирав у свою "чарівну скриньку", і коли хтось не міг знайти якогось гроверка, то завжди знав, що можна підійти до дяді Вані. І коли дуже добре попрохати, то в нього все знайдеться. Потім мені почали довіряти вже більш "відповідальні завдання": допомагати ремонтувати техніку, а саме відкручувати та закручувати гайки. Потім, напевне месяців через два, я отримав свою першу зарплату, або як казали діди - "получку". Отримувати ці гроші мені довелося в банку "Україна", який тоді знаходився у приміщенні нинішнього магазину "Знахідка". Я й досі пам`ятаю суму - 14 тис. купонів, була така грошова одиниця в нашій державі. Причому видали мені її купюрами по 5 купонів. Оскільки, в результаті, в руки мені дали декілька значних по об`єму та масі "цеглин", я вимушений був спочатку зайти в сусідній магазин, для того щоб запастися целофановим пакетом, тому що нести в руках свої "кревно зароблені" не було фізичної можливості. В той же день, за традицією, більша частина моєї "получки" була з успіхом залишена "У Воті". Урочисто, за 6 тис. купонів, була придбана півторалітрова пляшка "Салюте". Як ми дізналися потім, це мало бути ігристе вино. Хоча ,вже зараз розумієш, що біля ігристого вина воно навіть не стояло. Але, тоді, це було чимось вишуканим і надзвичайним, ознакою «богемного» життя. Хоча ,якби, я зараз скуштував того "Салюте" - до ранку б ,мабуть, не дожив. Потім, не минули своєї участі і "Распутін" з пивом. Для тих хто не знає: "Распутін" це така горілка, на якій бородатий дядько моргав одним оком. В якості вишуканих закусок виступали шоколадка «Чайка», чорний хліб і дві банки "Кильки в томаті". Одним словом, перша зарплата пішла у правильному напрямку. Це був перший і останній раз на подальші чотири роки коли я отримав заробітну плату «живими» грішми. Надалі була тільки натуральна форма, та й то раз у рік. Такі були часи. Як тоді казали - перебудова.

Та й ,взагалі, ті часи ,не дивлячись ні на що, згадуєш з якоюсь доброю ностальгією. З якимось душевним теплом завжди згадую столик та лавочки під високими каштанами, бригадну криницю з двохлітровим металевим кухлем на ланцюгу, вода з якої іноді відгонило солярою та мастилом. Але смачнішої води я після того в своєму житті не куштував. Ні, я не хочу повертатися в «совок». Але ностальгую я за тією простотою і якоюсь справжністю тих часів, часто з посмішкою на обличчі згадуючи тих людей, з якими мене звела доля у ті часи. Механізаторам тоді доводилося працювати ще на старій радянській техніці : білоруські МТЗ, дніпровські ЮМЗ, херсонські "Ниви", харківські Т-150, молдовські КДТ - після розвалу СРСР промисловість ще абияк працювала, а про імпортні назви ми ще й не чули. З нової техніки був лише комбайн «Дон – 1500», який випускався в Ростові-на-Дону, тобто, вже за кордоном. На фоні стареньких "Нив" для нас це було новітнє чудо машинобудування. Першими його випробовувачами стали теж два "діди" - Гур`янов Микола та Чорноус Дмитро. На відміну від "Нив", кабіна цього "монстра" була обладнана фріоновим кондиціонером. І ,ось, діди вирішили поексперементувати, виставивши сприятливий для себе «режим комфорту». Закінчилося ці експерименти тим, що в жнива, в 30 -ти градусну спеку, їм довелося сідати за штурвал комбайна, натягаючи на себе валянки, кожуха та шапку-вушанку. Адже в кабіні було 2 градуси морозу. Спробуйте уявити собі цю картину. Тривало це доти, поки з самого Ростова не прилетів майстер, і не дав раду їхнім експериментам. У мої послідуючі трудові роки мені почали довіряти ще відповідальнішу справу - бути сівальщиком. І ось кожну весну та осінь я займав своє місце на сівалці і починав дивитися чи сиплеться зерно по зернопроводах. Часто мені це доводилося робити з «хуторянами»: Крючковським Сергієм Тимофійовичем, Цимбалом Михайлом Мусійовичем та Кожушком Миколою Юхимовичем. А найчастіше мені доводилося співпрацювати з Сергієм Тимофійовичем. Це людина, яка завжди ділилася зі мною своєю життєвою мудрістю, постійно розпитувала про наші нічні пригоди. І ,інколи, бачачи мій стан після чергової бурхливої ночі, міг сказати: "Іди в посадку поспи, нехай саме сиплеться". Коли польові роботи проводилися поблизу його домівки, він ,іноді, забирав мене додому на обід для того щоб пригостити якимось смаколиками. Але, найцікавішим періодом польових робіт звичайно були жнива, коли нам, хлопчикам, могли довірити штурвал трактора, і ми починали відвозити солому від комбайнів. В ті часи ще жеврів дух "соціалістичних змагань", і жнива ,іноді, більше були схожі на олімпійські ігри. Адже, хто більше намолотить, - тому в районі урочисто давали якийсь подарунок і грамоту. А це ,тоді, ще вважалося за честь. Хочеться згадати ще одного комбайнера Петра Павловича Ляшенка. Це була людина, яка не могла жити без праці. Коли він знаходився за штурвалом комбайна - він ніколи не сідав- увесь час стояв. Коли йому в поміч давали когось із нас ,хлопчиків, то на "перекур" ми вимушені були бігати та ховатися в липки - при ньому посидіти було не можливо. І працював Петро Павлович до останнього, тому що не міг уявити себе без хліборобської праці. У ті часи була така марка трактора як КДТ, або як ми його називали "кадет" чи "молдаван". Так от,на одному з таких тракторів працював Василь Миколайович Кураса. Людина богатирської статури та неймовірної сили, яка більш за все поважала чесну та важку працю. Іноді, він сам без помічників та засобів механізації, міг за один день витягти двигун, розібрати і поставити його назад. Хто має уяву про що я пишу – той мене зрозуміє. Назавжди, в моїй пам`яті залишився той день, коли трагічно загинув наш електрик - Микола Вікторович Ліванов. У подальшому своєму житті я не зустрічав більш веселої людини. Коли стався цей трагічний випадок, і ми почули про це вранці, а це був саме період жнив, ніхто з нас не міг у це повірити. Та й досі не віриться... Елетрик від Бога, з ,дійсно, "золотими руками"- не існівало автомобіля чи трактора, якого б Микола Вікторович не міг завести. Різні механізми їхали до тракторної бригади з усіх- усюд, вірніше їх притягували, бо їхать вони починали вже після того, як над нами "почаклував" наш електрик, з`єднавши якимось, лише йому відомим чином, кольорові проводки. Ще одною рисою, за яку всі ми його любили була весела вдача. Не було дня щоб Микола Вікторович не приніс нам черговий анекдот (про інтернет тоді ще ніхто й не чув) чи не розвеселив нас черговим розіграшем чи жартом. А його влучні визначення та афоризми ставали відомими та «крилатими» на весь колгосп. Деякі з них я пам`ятаю й досі: фруктова котлета ( це яблуко); "Не мий у тому відрі ноги - звідти тракторист воду пив". Скільки років пройшло, а я й досі пам`ятаю посмішку цієї людини... Дозволю собі розповісти Вам ще один випадок із тих часів. Хто пам`ятає, напроти середньої школи в часи перебудови відкрився магазин "Фермер", де ми вперше змогли побачити диковинні «закордонні» товари: шполянські чіпси, "Кока-колу" тальнівського розливу, від якої у целофанових пакетах пропалювало дірки, мило "Fresh", яке як потім виявилося, призначалося для купання собак, імпортні цигарки з політичною назвою "Парламент" , ну і звичайно м`ясні консерви. Оскільки, на прилавках державних магазинів тоді не було взагалі нічого, а на нас з екранів телевізорів почав литися потік реклами різних закордонних товарів - то ми не особливо перебирали чи вчитувалися в етикетки. Головне, щоб було не по-нашому написано, «крута» банка з кришкою, пластикова бутилка. Це було своєрідним атрибутом якогось іншого, далекого від нас, закордонного життя, яким ми , як обіцяла нам наша тодішня влада, мали незабаром зажити. Так от, в один з осінніх днів, мене, як наймолодшого, було послано на велосипеді у цей магазин по продукти , які потрібно було з`їсти після вживання спиртних напоїв, а простіше кажучи - по закуску. Мені було дано доручення взяти консерви з розовою етикеткою з милозвучною назвою "Віскас", тому що минулого разу вони дуже були схожі на холодець і пішли «за милу душу». Яке я добросовісно й виконав. Але вже під час благородної трапези, дехто з поціновувачів імпортних консерв помітив, що на етикетці намальована голова кицьки. А за радянських часів існував такий стереотип: що на етикетці намальовано - з того консерву й зроблено: свиня - значить свиняча, корова - значить яловичина. Але, хтось заперечив, що на консервах "Анкл Бенс", були й такі у ті часи, було намальовано голову негра, - але ж це не означало що вона з негра... Коли все було випито і з`їжено, мені, як «найграмотнішому» була вручена та сама розова етикетка з наказом взяти вдома і перекласти те що там написано. Я декілька годин зі словником в руках відновлював свої шкільні уроки англійської мови, поки з полегшенням та здивуванням не переконався, що «Віскас» - це дійсно їжа не з котів, але для котів. Хоча мене й досі точать сумніви щодо вмісту цих «делікатесів» і чи їли б їх навіть коти... На другий день, вранці, я повідомив про це новоспечених гурманів. Після недовгої наради їхня реакція була для мене зовсім неочікуваною - вони знову послали мене у магазин "Фермер" по консерви з розовою етикеткою та мелодійною закордонною назвою - "Віскас"…

Коли починаєш писати подібний матеріал, спогади починають накочуватися один за другим, і дуже важко зупинитися. Тому що дуже легко і просто згадувати і писати про Людей Праці, які просто ростили хліб ,звеличуючи своєю працею рідне село та свою землю. Про кожного з цих людей можна написати багато хорошого та цікавого. Але, на жаль, це не роман - а всього лиш стаття. А тому, хочеться разом з Вами просто згадати прізвища тих людей, які працювали у тракторній бригаді на першій дільниці КСП "Вільшанка": Чабан П.В., Замула І.В., Кравченко С.М., Шпурик В.Є., Чорноус В.Л., Шаповал І.Я., Тупота В.Ф., Нестеренко Г.К., Шпурик І.Є. та багато інших людей які працювали та продовжують працювати на рідній землі.

Хочеться згадати й ще двох людей , які хоча й не були механізаторами, але теж залишили глибокий слід в історії не лише господарства, а й усієї Вільшани завдяки своїй людяності та повазі до людей.

Перший із них - Григорій Фокійович Завалій. Мені пощастило ,у свій час, не лише працювати з Григорієм Фокійовичем в одному господарстві, а й проживати з ним на одній вулиці. Це була людина , яка володіла якоюсь надзвичайною здатністю притягувати до себе людей. Людина - позитив, яка мала, як кажуть зараз, неперевершену харизму та креатив. Після спілкування з цїєю людиною просто хотілося жити і робити щось далі. Григорій Фокійович мав здатність надихати людей лише свою присутністю і володів якоюсь життєвою мудрістю. Людина з непростою життєвою долею, яка у свій час самостійно зуміла перемогти важку хворобу, була перспективним спортсменом і не змогла розвинути свій талант лише через "перегини" радянської епохи. З самих дитячих років він тяжко працював у сільському господарстві. Він мав за своїми плечима чималий досвід та володів ще однією рисою - умів з кожним домовлятися - і з ним завжди можна було домовитися. Відповідною до цього хисту була і посада Григорія Фокійовича - заступник по постачанню, або як у ті часи казали "снабженець". А в часи "совка" - це була чи не ключова посада у будь-якому господарстві. Тому що одним із "символів" радянської епохи був тотальний дефіцит. Це не теперішні часи, коли стоїть лише питання коштів - тоді мало що можна було просто «купити» - потрібно було "діставати". І майже на кожному складі чи торгівельній базі ( це розповідав сам Григорій Фокійович) "вели гешефт" не українці чи росіяни, а особи трохи іншої національності та віросповідання, у яких уміння торгувати було у крові. І тут у пригоді ставав талант Григорія Фокійовича домовлятися з людьми. І ці самі люди завжди приймали його за свого, тому що цінили цю людину за його чесність та порядність. А був Григорій Фокійович щирим українцем від діда - прадіда. І не було такого товару, який би він не зумів знайти та придбати: чи то запчастину, чи то більярдний стіл, чи то бутси для футбольної команди, за якими у свій час Григорій Фокійович їздив аж у Москву. Нас, молодих хлопців, часто залучали до різних господарських робіт. Але усі ми норовили потрапити у помічники саме до Григорія Фокійовича, тому що завжди знали що цей дядько нас ніколи не образить ,і завжди наділить чи то якоюсь копійчиною на вечір, чи то пачкою цигарок, чи просто "могоричем". А потім ще й розкаже якусь цікаву історію зі свого життя. Він ніколи не втрачав присутність духа та оптимізму. Завжди з доброю посмішкою на обличчі. Таким він і залишиться в пам`яті багатьох людей...

Ще однією людиною, спогадами про яку мені хотілося б поділитися, є Анатолій Григорович Матвієнко. Ця людина все своє життя присвятив сільському господарству. Добряк і безсеребряник, який більше за все на світі любив рідну землю та важку хліборобську працю. Працювати Анатолію Григоровичу довелося в різних господарствах району, і здебільшого саме на посаді головного агронома. У двох із них пощастило співпрацювати з ним і мені. В одному випадку простим механізатором, а в іншому вже як спеціалісту. І про цю співпрацю залишилися лише найкращі спогади. Людина теж з непростою життєвою долею, якому довелося з ранніх літ працювати на рідній землі. Здавалося він знав про землю все - куди скільки чого потрібно внести, де і коли що потрібно зібрати, у які терміни і що потрібно посіяти. Звідки - для мене досі є загадкою. Адже це не нинішня «епоха інтернету», тоді навіть нормальна фахова періодична преса була проблемою. І, здавалося, так як Григорій Фокійович умів домовлятися із людьми, - так і Анатолій Григорович завжди міг домовитися із нашим українським чорноземом. Мені здається що Анатолій Григорович наскільки любив рідну землю, що відчував її серцем і душею. І рідна земля відповідала йому тим же самим. І, до двору Анатолія Григоровича ніколи не заростала стежка. Тому що ,вже навіть у той час, коли він був на пенсії, до його оселі їхали хлібороби з усіх усюд - хто за допомогою, хто за порадою. Але любили та поважали Анатолія Григоровича всі не за це, вірніше не стільки за це, як за його доброту та людяність. Завжди невідмовний та готовий допомогти будь-якій людині, інколи навіть на шкоду собі, незалежно від посад та регалій. Допомогу простій людині він вважав своїм більшим обов`язком, ніж якійсь "поважній особі". Тому що найбільше поважав саме Людину Праці, якою і сам завжди був. І ніколи нічого не вимагав в замін. Адже, йому було достатньо доброго слова та людської поваги. Тому що сенсом свого життя вбачав служіння людям. Що є надзвичайною рідкістю у наш час. Не раз і на два я бачив як Анатолій Григорович закочував рукава і починав регулювати сівалку, налаштовувати плуга, настроювати культиватора. Ставав на коліна і руками почав пересипати землю, немовби «домовляючись» з нею про новий урожай. І вже ,вийшовши на пенсію, Анатолій Григорович продовжував працювати, тому що разом із своєю дружиною Валентиною Миколаївною доводилося піднімати на ноги трьох дітей, не дивлячись на свій похилий вік. Людина з активною громадською позицією, він не раз обирався депутатом селищної Ради. Тому що не міг байдуже відноситися до людського горя чи проблем. Та й ,взагалі, це була людина яка мала свою власну думку і могла з гідністю її відстояти, за що не раз "набивала шишки". Але, не дивлячись ні на що, він не торгував власними переконаннями. На жаль, у минулому році Анатолій Григорович Матвієнко пішов із життя... Але він завжди залишиться у пам`яті людей , які його знали, простою та доброю людиною, завжди привітним та усміхненим, у своєму простому піджачку та картузі. Та Хліборобом і Людиною від Бога...

За ці роки багато що змінилося. Вже немає ні КСП, ні СТОВ. В результаті «ринкових реформ» та переділу власності результат важкої праця не одного покоління Вільшанців якимось дивним чином опинилися у приватних руках. На полях вже володарює потужна імпортна техніка. Але, як і до нині ,багато Вільшанців кожного ранку ідуть до гаражів, тракторних станів, ферм для того, щоб працювати на рідній землі. Тому що саме на хліборобській праці тримається наше Українське Село. І ніколи не втратять своєї величності ці здавалося б прості слова: "Хвала рукам , що пахнуть хлібом...".

0

Автор: Кривошея Олег Опублікував: Романенко Ярослав

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опубліковано 14.01.2017 20:54
  • Перегляди: 759

Теги