СПОРТ НАШОГО ДИТИНСТВА

Якщо не бігаєш, поки здоровий,

доведеться побігати, коли захворієш.

Горацій 

 Шановні односельчани. У суботу, 9 вересня, Україна відмічає День фізичної культури та спорту. І тому, сьогодні, хотілося б разом з усіма небайдужими до спорту людьми згадати усіх причетних до розвитку фізкультури та спорту у нашій рідній Вільшані, яка є спортивним краєм з багатьма визначними традиціями.

Перше ,більш-менш усвідомлене знайомство зі спортом відбулося у мене та моїх друзів , як мабуть, і у кожного з Вас, з того моменту, коли я сів за шкільну парту і зустрівся зі шкільним вчителем фізкультури. А був ним Лепехо Анатолій Григорович. Провчителював він недовго і змінив місце роботи, так як проживав у м. Городище. Але й за цей короткий період залишилися про нього лише добрі спогади. Тим більше, що й сьогодні , іноді, випадає можливість з ним зустрітися. І , як не дивно, багатьох своїх учнів він пам´ятає й досі. При цьому, незважаючи на свій досить літній вік, Анатолій Григорович перебуває у відмінній спортивній формі. Після нього до Вільшанської середньої школи на посаду вчителя фізкультури прийшов Микола Володимирович Дрей. Тоді ще простий сільський вчитель - а не бізнесмен і "політичний діяч". Цей молодий енергійний педагог своїм прикладом зумів надихнути нас ,ще зовсім дітей, на заняття спортом. І не просто надихнути - а прищепити любов до спорту, яка багатьох із нас не полишає й досі. Спочатку це були уроки фізкультури. Але це були не просто уроки - кожен з них не був схожий на інший. Будь-яку фізичну вправу: чи то на перекладині, чи то на брусах , Микола Володимирович завжди міг показати сам, надихаючи нас своїм власним прикладом. І в нас , школярів, починали горіти очі. Тому що ми з усіх сил намагалися повторити усі ці вправи. Інколи, він брав до рук баян - і ми всі вправи починали виконувати під музику. За розкладом у нас тоді було лише два уроки фізкультури на тиждень, але кожного дня, на який припадав цей урок, - ми чекали як на свято. І не могли дочекатися коли настане той момент, коли ми передінемося у спортивну форму і переступимо поріг нашого улюбленого шкільного класу -"спортзалу". З приходом до Вільшанської середньої школи Дрея М.В. життя після 15-00 у шкільних коридорах перестало завмирати. Тому що запрацювали спортивні гуртки - і ми всі з нетерпінням почали чекати закінчення уроків щоб відвідати спортивну секцію. Футбол, гандбол, баскетбол, волейбол, гімнастика, легка атлетика, теніс - під проводом Миколи Володимировича ми готові були займатися будь-яким видом спорту. Регулярно проводилися товариські зустрічі із командами інших шкіл району з усіх цих видів. На той час,а в тім як і нині, Городище вважало нас за периферію. Тим більше, що у ті часи у тому самому Городищі була досить розвинена мережа ДЮСШ, і цими видами спорту з школярами займалися фахові тренери. А у Вільшані був лише Микола Володимирович. Але, не дивлячись на це, команда Вільшанської середньої школи нерідко займала саме перші місця у багатьох подібних змаганнях. Слід зазначити, що в часи Радянського Союзу, або як зараз модно говорити "совка", система фізичного виховання молоді була дуже розвиненою і поставлена на сталу основу. "ДЮСШ"," ГТО", "ДОСААФ", "Зарница" - ці абревіатури, мабуть, нічого не говорять нинішній молоді. Але тоді це були засоби для спортивного виховання молоді. І , як не дивно, ці засоби працювали. Регулярно проводилися змагання та спартакіади серед школярів з різноманітних видів спорту. «Золота шайба», «Шкіряний мяч», «Біла тура», «Золота рукавичка», тощо - це були не просто дитячі турніри, а цілі рухи. І ,найцікавіше, що для того щоб взяти у ньому участь, не потрібно було ні грошей, ні зв´язків, ні «благодійних внесків» - а ,лише, бажання. І якщо воно, бажання, мало місце – то команда з будь-якого села чи містечка могла взяти у ньому участь. Спочатку це були турніри всередині школи між класами. І, нерідко у класі виникали гарячі "розбірки" - хто ж сьогодні виступатиме у складі команди. А потрапити на дошку "Кращі спортсмени школи" вважалося великою честю для всіх нас. Потім формувалися збірні , які представляли школу на районних змаганнях. І це були повноцінні змагання за всіма вимогами та правилами. Так ,наприклад, змагання з легкої атлетики проходили за всіма олімпійськими дисциплінами. А вже за результатами цих змагань формувалися збірні району, які брали участь в обласних турнірах. І багато вільшанських хлопців досягали того рівня, щоб представляти район в обласних змаганнях. І все це за безпосередньої участі Миколи Володимировича. Але, головним здобутком його спортивної та викладацької діяльності є те, що багато його учнів й надалі через усе життя несуть свою любов до спорту , які їх вчитель фізкультури зумів прищепити у шкільні роки.

Особливе місце серед спортивних захоплень нашого дитинства займав футбол. Все-таки, спорт № 1 на теренах усього Радяньського Союзу. У тому числі і у нашій рідній Вільшані. З цією великою грою, селищним стадіоном, шкільним футбольним майданчиком у багатьох із нас повязано дуже багато спогадів. Та й по сьогодні нинішнє покоління футболістів продовжує славні традиції Вільшанського футболу, започатковані ще в 70-х. Але ця тема заслуговує на окремий опис...

Перше знайомство з боксом відбулося у нас ,школярів, з приходом у школу Анатолія Васильовича Адомського. Працював він звичайним кочегаром, але поважали ми його , мабуть, більше ніж директора. Ступінь розрядника з цього виду спорту Анатолій Васильович здобув ще під час служби в збройних силах. І вирішив поділитися своїми знаннями з нами - школярами. Заняття проводилися у приміщенні спортзалу середньої школи. На перші заняття нас збиралося до сотні чоловік. Потім людей трохи поменшало - але ,все-одно, відвідувала їх чимала кількість охочих. Анатолій Васильович зумів, дякуючи своїм спортивним зв´язкам та ентузіазму, зумів здобути з два десятки пар боксерських рукавичок , груші та боксерські мішки. Саме здобути – жодної копійки з жодного з нас, школярів, він не взяв. І ,ось, тричі на тиждень у Вільшані почали проводитися заняття секції боксу. І ми, хлопчаки-школярі, не могли дочекатися вівторка, четверга та неділі, щоб відвідати улюблені заняття. Пам´ятаю, що відвідували ці тренування хлопчаки й з інших сіл: Петропавлівки, Воронівки, Журавки. Тренування були різноманітними та цікавими, адже раніше цей вид спорту ми бачили лише по телевізору - а тепер бокс був поряд , у нашому спортзалі. Раз на два тижні у приміщенні спортзалу облаштовувався імпровізований боксерський ринг з гімнастичних лавочок і проводився черговий підсумковий турнір. І ми, хлопчаки-школярі, виходячи в цей ринг, відчували себе Тайсонами та Мохамедами Алі. А найбільшою честю було для нас заслужити похвалу нашого тренера . І , як це не дивно виглядає сьогодні, робив він усе це абсолютно безкоштовно - просто на власному ентузіазмі. Правда , важко зараз у таке повірити, - ніби два різні світи..... Крім боксу, Анатолій Васильович почав навчати нас і азам східних єдиноборств. Хоча, на той час, ми достеменно і не знали що це таке – але, це було чимось містичним і таємничим. І на другий день після тренування, у школі, ми пошепки розповідали один одному про таємничі прийоми із карате та кун-фу, які вчора нам показував Анатолій Васильович. Дуже добре запам´ятався перший чемпіонат із рукопашного бою , який проходив у м. Городище, куди повіз нас наш тренер. Хочу знову підкреслити, що робив він це за власний кошт, довго вибиваючи для нас машину. І ,хоча, колгосп спромігся виділити нам лише "літучку" з будкою - все-одно, ми були щасливі і горді з того, що ми виступаємо на такому турнірі. Це був перший турнір після виходу бойових єдиноборств із підпілля. На ці змагання з´їхалися бійці не лише з нашого району, а й з навколишніх районних центрів. І ми захоплено спостерігали за виступами бійців, чиї імена ми чули від старших товаришів, : Нікулін, Електрон та ін.

Потім прийшли "лихі 90-ті". Все почалося з відкриття "ери відеосалонів". Центр життя Вільшани на деякий час перемістився у приміщення колгоспівського клубу на першій дільниці ( нинішньої церкви). Там відкрився відеосалон . І у нас ,хлопчаків, з´явилися нові кумири : Брюс Лі, Ван Дамм, Чак Норріс та ін. Навколишній світ почав змінюватися....

І , ось, наслідуючи екранних героїв відеосалонів, у Вільшані та навколишніх селах почали з´являтися секції східних єдиноборств. Лише у Вільшані таких секцій було дві. Одна з них, під керівництвом нашого шкільного вчителя Миколи Володимировича Дрея, базувалася у приміщенні спортзалу Вільшанської середньої школи. На самому початку, заняття відвідувало до 30 чоловік. Потім, звичайно, люди трохи відсіялися, і на другий рік нас залишилося чоловік 10, які і продовжували займатися аж до 1992 року. Ми всі слізно просили наших мам пошити нам кімоно. А було це , до-речі, у ті часи- не так то й просто. Адже, для цього спочатку потрібно було дістати підходящий матеріал. А за вікном уже почалася " ера тотального дефіциту". Потім, потрібно було знайти швачку, яка б погодилася пошити цей загадковий одяг, який називався таємничим словом - кімоно. Але ми робили це - тому що наші екранні кумири громили всіх і вся саме у такому одязі. І ми з "квадратними" від захоплення очима, спостерігали як герої відеосалонів підстрибували на два метри вгору, ламали стоси досток, проломлювали стіни. І намагалися усе це повторити. Частіше за все це закінчувалося падіннями та синцями. Але , як не дивно, інколи нам вдавалося повторити ці кіношні трюки, які ,мабуть, і самі виконавці в реальності відтворити не могли. І лише потім,з часом, ми почали розуміти, що це все змонтовані з допомогою спеціальної апаратури трюки. Але тоді ми були занадто захоплені... І два рази на тиждень, вечорами, у вівторок та четвер, шкільний спортзал перетворювався для нас на до-дзьо- зал для занять карате. Микола Володимирович ставав для нас сенсеєм. У шкільний спортзал ми заходили не з галасом та сміхом - а з поклоном та повагою. І заняття закінчувалися не виставлянням у журнал оцінок - а медитацією. І рахували до десяти ми не так як нас навчали у школі, а "по-японськом". Хоча , мабуть, будь-який японець, почувши наш рахунок, втратив би свідомість. Але не дивлячись ні на що – ми були захоплені. І з нетерпінням чекали чергового тренування. Нині, спілкуючися з людьми з "тієї епохи", можу сказати тільки одне: багатьом із нас ці уроки та заняття ой як згодилися у подальшому житті. Адже ,так трапилося, що моє покоління прямо зі шкільної парти потрапило у розквіт "лихих 90-х". А вижити там було не просто.

Інша секція у ті роки була організована двома молодими ентузіастами спорту, двома Василями - Пустовойтом та Коваленком. Між собою ми так їх і називали "секція Васьків". Секція виникла приблизно у той же час що і наша. Ці два молоді енергійні любителі спорту власним коштом придбали обладнання та тренажери для занять. Займалися хлопці спочатку у приміщенні , яке знаходилося на території РТП, а потім у приміщення селищного Будинку культури. Молоді хлопці , у яких і власних проблем вистачало, вкладали свій час, знання, кошти у своїх вихованців. І знову ж таки, абсолютно безкорисливо, ну думаючи ні про які прибутки. Були часи, були люди.... Свої знання з бойових мистецтв вони здобули під час служби в Радянській Армії. Але, повернувшись у рідну Вільшану, вони не полишили цю справу, а почали передавати свої знання молодому поколінню. Наскільки я знаю, їхня секцію з часом перетворилася на невеличке братство. І їхні учні, спільно почали спільно святкувати дні народження , ходити в походи. Проводилися і турніри та матчеві зустрічі. Неодноразово і ми, і команда "Васьків", зустрічалися на татамі із вербівськими хлопцями, з якими заняття проводив Тупота М.В., або як усі ми тоді його називали «Нікулін». Але про них спогади нехай пишуть вербівські. Я знаю, що й по-сьогодні, до Коваленка В.М та Пустовойта В.І. приходять їхні учні. Для того щоб привітатися, поділитися спогадами,та висловити свою подяку. Адже багатьом із них у житті не стали зайвими їхні уроки, і багато із них продовжують займатися улюбленим видом спорту й досі. Тому що "Васьки" зуміли прищепити їм любов до цієї справи на все життя.

Ще одним яскравим спогадом з мого дитинства є улюблена гра мільйонів - шахи. Всі шкільні роки нерозривно пов´язані саме з цією грою. Ще зовсім хлопчаком ,відвідуючи центральну дитячу бібліотеку , я краєм ока намагався заглянути в сусідню кімнату, де тоді збиралися корифеї цієї великої гри. Їх імена я знав з розповідей свого діда: Рогальський, Немна, Доценко,Свиридович. І ,ось, коли ми же були школярами, одного разу нас, двох учнів третього класу ,наша перша вчителька Валентина Іванівна ,по великому "блату" привела до великого поціновувача шахів та й просто до Вчителя з великої літери - Володимира Свиридовича Гордієнка. Моє знайомство з цією людиною почалося з невеличкого курйозу. Володимир Свиридович відразу ж влаштував нам сеанс одночасної гри, намірившись провести нам «розвідку боєм». До цих пір не знаю як це трапилося - але, якимось дивом мені вдалося поставити Володимиру Свиридовичу мат. У відповідь на таку зухвалість мені довелося почути звучний та ображений голос гроссмейстера: "Це ти щось тут напереставляв". Потім, протягом багатьох років, сидячи удвох під час шкільної перерви чи після уроків у затишному класі за шахівницею, я переконував Володимира Свиридовича що все було чесно, і ніхто нічого не переставляв. Але переконати мені його так і не вдалося... У ті часи підготовка шахістів в радянському Союзі, починаючи зі шкільної партии, була поставлена на досить серйозному рівні. Регулярно проводився чемпіонат школи . Раз чи два на тиждень ми збиралися в одному зі шкільних класів і розпочинали "битви розумів" , які іноді тривали до самої пізньої ночі. Досі пам´ятаю, як в одному з чемпіонатів взяло участь 25 учасників. І для цього не потрібно було ні дорогих шахматних класів, ні демонстраційних дощок ,а лише картонна шахівниця та простенькі шахові фігури. А саме головне, людина, яка могла прищепити нам любов до цієї великої гри. Саме такою людиною і був Володимир Свиридович Гордієнко. І саме таких людей дуже не вистачає нам сьогодні. У районі та області щорічно проводився турнір , який мав назву "Біла тура". І я, досі,з гордістю можу сказати, що наша шкільна команда за всі роки нашої участі у цих змаганнях, жодного разу не програла ні командні, ні індивідуальні змагання. Кубок завжди стояв у нашій школі. І так сталося, що ми залишилися чемпіонами "Білої Тури" назавжди, тому що після нас цей турнір просто "канув в Лету". А найбільшим здобутком нашої команди стала перемога у міжрайонному зональному турнірі та вихід у фінальну частину у 1988 році, яка проходила в м. Умань. У турнірі участь брали 8 команд. Це були команди ДЮСШ із великих міст області, з якими займалися професійні тренери. І лише одна сільська - команда Вільшани. Але ,не дивлячись ні на що, ми змогли вибороти п´яте місце. І увесь цей час- і під час перемог, і під час поразок, з нами був наш тренер та вчитель -Володимир Свиридович Гордієнко.

Хочеться згадати і селищний став, адже, під кінець зими на ньому не залишалося такого місця, де б хтось із хлопчаків не проїхав ковзаном. "Снігурі", "дудаші", "канадки" - ці слова нічого не говорять нинішній молоді. А ми, у свій час, готові були багато що віддати щоб мати ці речі. Здебільшого ми грали ключками "Тіса",які вітчизняна промисловість просто клеїла із фанери. І тоді, коли ця фанера не витримувала чергового контакту з шайбою, нам доводилося просто виламувати вербову гілку і ганяти шайбу далі. Ганяли до тих пір, поки не те що шайбу - а й один одного вже не бачили. І додому ми поверталися із загнутими та заскоцюрбленими пальцями ніг, які не могли випрямитися до самого ранку. І на ставку був не один розчищений майданчик - а два-три, тому що старші грали на одній площадці, а далі - вже по статусу.

Пам´ятаю я і літній волейбольний майданчик, який знаходився біля нинішнього Будинку культури. Підібрати назву цьому місцю, з огляду на той стан у якому воно знаходиться, нині дуже важко. Але колись це був зелений, затишний та ошатний Парк відпочинку. І цей майданчик пустував дуже рідко. При чому були люди, які показували досить пристойний рівень гри: Заболотній П, Коваленко І., Глушко Л. та ін.

Та й ,взагалі, спортивне життя у нашом селищі не затихло ні на мить. У спортзалах постійно горіло світло. Ні влітку, ні взимку не був порожнім жоден спортивний майданчик. А під спортивним майданчиком у ті часи вбачалася будь-яка територія, яку можна було пристосувати під заняття спортом: берег, галявина, шкільний стадіон, базарна площа, військовий майданчик. Та ,врешті-решт, пристосовували все що могли. По тій простій причині що цих майданчиків просто не вистачало. І не потрібно було ні коштовних майданчиків з штучним покриттям, ні дорогих мячів, ні імпортного взуття, ні шахових класів. Тому що головною «спортивною ознакою» того часу була масовість. Спортом займалися всі. Тому що це було престижно. Тому що інакше тебе б не поважали. І кумирами тих часів були не олігархи чи бандити, а саме спортсмени. І саме це було найбільшою оцінкою розвитку спорту у селищі. Не призові місця чи медалі, а саме – масовість. І ,саме головне, були люди, яким це було не байдуже. Це були «рушії прогрессу», які могли запалити своїм власним прикладом. Як же таких людей не вистачає нині… Ось , наприклад, зараз у селі більш-менш сталий розвиток має лише один вид спорту – футбол. Тому ще є людина, якій це не байдуже, яка вболіває за це всією душею. Ця людина – Олександр Григорович Кравець. І саме він разом з такими ж не байдужими людьми як і сам зумів зберегти Вільшанський футбол у 90-х, не дивлячись на всі складнощі того періоду. Та вивести на нинішній рівень у 2000-х. І хочеться лише подякувати цим людям. Та побажати побільше таких людей, які можуть запалювати і вести за собою.

Це все було.... І ,іноді, хоч на мить, хочеться повернутися у ті часи. Де все було просто і зрозуміло. Де на порозі шкільного спортзалу тебе б чекав простий сільський вчитель фізкультури, якому не потрібні ні гроші, ні статуси, а лише є бажання прищепити всім любов до спорту та зробити всіх справжніми людьми.....

Потім ми закінчили школу- почалося доросле життя. І в один момент все рухнуло... Стара система самознищилася, нової так ніхто і не створив. Але ,поступово, щось почалося відроджуватися. У районі був започаткований турнір "Найспортивніше село". На перші турніри ми з моїми друзями їздили здебільшого власним коштом, хоча у ті часи саме з ними для нас були великі проблеми. Але нам це було цікаво, для нас це було почесно. І ми б перестали поважати самі себе - коли б не робили цього. І гроші для нас було не головне. Молодь, беріть приклад з цих людей, не починайте розмову зі слів: "Скільки платять?". Хоча, досі не дає спокою одна річ. На жаль, Вільшана так жодного разу і не стала переможцем цього турніру. «Постійно другі». А останніми роками почали опускатися і нижче. А це , все-таки, не рівень Вільшани. Так що, молодь, хочеться Вам побажати перемоги у цьому турнірі. Але це вже зовсім інша історія...

Також у цей день хочеться згадати усіх людей, причетних до розвитку спорту та фізичної культури у нашому селищі та привітати їх усіх із цим св´ятом. Це і шкільні вчителі фізкультури: Кравченко М.Ф., Липехо А.Г., Дрей М.В, Дудник В.М., Воробйов В.В., Поліщук В.Г., Стецюра А.М., Шендрик С.І. та ін. Це і люди, які працювали спортінструкторами у колгоспі та при селищній раді: Чабан С.Т., Кравець О.Г., Мельник О.М., Пучковський С.В. та багато ін. Це і просто ентузіасти, які стояли біля витоків розвитку спорту у нашому селищі та здобували його спортивну славу: Погорілий П.П., Коваленко І.Г., Чабан М.Т., Піскун А.О., Насідка І.М. , Максименко І.І., Кравець О.Г., Заєць В.С. та багато ін. Це і нинішнє покоління наших спортсменів, які з честю та гордістю несуть прапор нашого Вільшанського спорту.

І, насамкінець, хочеться побажати усім нам, щоб рівень розвитку фізичної культури та спорту отримав новий поштовх. Щоб знову відродився волейбольний майданчик. Щоб різні святкування у нашом у селищі не зводилися лише до «халявної» каші і юшки та чергового футбольного матчу ветеранів. А щоб це були різноманітні саме спортивні конкурси та змагання, у яких могли брати участь усі жителі. Років з п´ять тому була спроба провести спартакіаду з різних видів спорту серед підприємств та спільнот селища. І спочатку люди цим загорілися. Але, підтримки ця прекрасна ініціатива чомусь не набула. Вже багато років йде мова про створення в селі залу атлетичної гімнастики. Але далі розмов, на жаль, справи не йдуть. Тим більше що такі зали є у багатьох більш-менш великих селах в району – Хлистунівка, В´язівок, Валява, Старосілля. У Вільшані чомусь немає. А Вільшана ж не бідніша. І причина, напевне, не в коштах. А для цього , мабуть, потрібно щоб розвитком спорту у нашому селищі займалися люди, які думають не лише про власні кишені. Саме такі, як колись були Погорілий П.П., Адомський А.В., Пустовіт В.І., Коваленко В. М., та багато ін. Саме такі, яким зараз є Кравець О.Г. Для яких головне не гроші – а люди. Та любов до спорту.

І, найголовніше, дуже хочеться щоб знову повернулися ті часи, коли у шкільному спортзалі після закінчення уроків перестане завмирати життя. Коли вечорами будуть заповнені шкільні спортивні майданчики. Коли м´яч почне літати через волейбольну сітку, у баскетбольний кошик, гандбольні ворота. Коли на літньому майданчику біля середньої школи можна буде побачти не лише пачки з під чіпсів, пляшки з під пива та шпріци з під …. , а й молодь , яка займається там спортом. Коли молоді люди почнуть відвідувати спортивні заходи частіше ніж «Романове подвір´я». І їх частіше можна буде побачити в руках з мячем чи гантелею ніж з пляшкою пива. Адже це все колись було. 

Там, у спорті нашого дитинства


 

0

Автор: Фідель

Коментарі

12.09.2017 10:32
Аватар 1. Потайбіччя Голос +1

Вельмишановний Фіделю це все повернеться тоді коли ви нарешті перестанете мутить людей. Вся громада Вільшани було вже зраділа з того що ви нарешті замовкли. А ви знову взялися за свої. Як ви не можете зрозуміти що людей вже верне від ваших шедеврів, люди плюються коли бачать як ви знову поганете сторінки цього чудового сайту своїм черговим витвором. Ваша писанина зовсім нікому не потрібна.  І зневажають вас, тому що совісті ви не маєте зовсім і ніколи не мали.   Перестаньте чіпати достойних людей і заважати робити їм добро для нашого села. Беріть приклад зі своїх друзів та їдьте з цього села  заробляйте гроші, якщо не подобається щось у цьому селі.  Вам нічого робити у цьому селі. Вам же пропонували і нормальну роботу, і нормальні гроші. Аби ви тільки замовкли і жили як всі нормальні люди. Вам же в голову низько. То й сидіть тепер без грошей, і без роботи нікому не потрібний. Вас використали під час виборів ваші ж друзі та родичі, як всім нам відомий засіб. Вас відшили од процесу обєднання ваші ж колеги за першою вимогою заінтересованих осіб. Просто знайте своє місце. І заткніться перестаньте колотить людьми. А інакше олеже вас заткнуть по іншому. 


Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опублікував: Романенко Ярослав
  • Опубліковано 11.09.2017 10:53
  • Перегляди: 435
  • Коментарі: 1

Теги