Кіно нашого дитинства

Кіно задовольняє одвічну потребу

колективного несвідомого – потребу

людей у спільних спогадах.

Мартін Скорцезе.

Шановні односельчани. Цей матеріал був написаний ,як кажуть, для душі. А ,тому, надіюся розбудити приємні спогади і у Вашій пам´яті, дорогі читачі. Присвятити його хочеться спогадам зі власного дитинства. Та й не тільки свого, а й цілого покоління Вільшанців, дитинство яких пройшло у «совку». Часи не вибирають, і у кожній епосі є щось приємне, щось – не дуже. І у кожного з нас з періодом дитинства та юності пов´язано дуже багато спогадів. Одним із таких яскравих та незабутніх спогадів нашого покоління є кіно.

Моє перше знайомство з цим великим мистецтвом відбулося у приміщенні тоді ще колгоспного Будинку культури (це нинішнє приміщення Миколаївської церкви), куди мене вперше привів мій тато. У ті часи кіно крутили ще й там. Назву фільму я вже не пам´ятаю, бо було це дуже давно. Але точно знаю що враження були незабутніми. Адже, в ті часи ми звикли до старих чорно-білих телевізійних екранів марки «Берізка» чи «Таурас», по яким транслювлися старі добрі радянські хіти на кшалт «Тихого Дону» чи «Вічного зову». Все було в дусі патріотичного виховання населення. А тут великий екран, темне приміщення, захоплюючий сюжет, одним словом, - океан вражень...

На школу у радянські часи були покладені обов´язки по патріотичному вихованню молоді, з чим ,ніде правди діти, вона вдало справлялася. І одного разу ,з цих міркувань, увесь наш клас та й всю школу повели у селищний Будинок культури, де нам був показаний черговий патріотичний фільм. Вражень від цього походу було ще більше. Адже, великий білий екран був в рази більший ніж у колгоспівському приміщенні. Ну а ,особливо, вразив величезний та високий, з нескінченими рядами дерев´яних жовтих крісел, глядацький зал. До речі, ряди крісел у ті часи були ще прономеровані, і на кожному кріслі стояв відповідна цифра.. Відповідний номер був і на квитках, що продавалися в касі. Цей похід слугував для усіх нас своєрідним сигналом того, що ми сміливо можемо відвідувати кінозал у нашому селищному Будинку культури. Але ... лише денні сеанси. А це – 15:00. І ніяк не пізніше. Але для нас, юних кіноманів, це вже було за щастя. І ми поступово почали вникати у нашу сільську кіношну кухню та вивчати її правила поведінки. При вході безпосередньо у саме приміщення Будинку культури була каса. З маленького віконечка висувався ящичок розміром 10*20 см, куди потрібно було покласти монетку номіналом 15 коп.на денний сеанс, та 35 коп на вечірній. Далі ця чарівна скринька ховалася у віконечку, і через деякий час виїжджала назад з чарівною перепусткою у світ наших мрій. І ,дарма, що ця перепустка була всього лише невеликим голубеньким клаптиком паперу – головне, що ворота у чарівний світ кіно були відчинені. До речі, нещодавно дізнався один дуже цікавий факт, – в Радянському Союзі кіно стояло на другому місцу по дохідності до бюджету після продажу алкоголю. Обов´язковою умовою походу до кінозалу являлася наявність у кишенях смаженого соняшникового насіння (таке слово як «попкорн» - тоді ще ніхто не знав). І особливим шиком було залишити після себе цілу купу лушпиння. А ,головне, щоб тебе ніхто не помітив, адже, співробітники нашої культури за цим уважно слідкували. І спійманий на «гарячому» ризикував на очах у всіх з «почестями» залишити кінозал. А для повнішого «відчуття моменту» у ці «урочисті» моменти сеанс переривався і в залі вмикалося світло.Ну, а хто ж не пам´ятає головну людину нашої Вільшанської кіноіндустрії? Я впевнений, що всі, хто читає зараз цей матеріал, і зможе згадати ті часи, посміхнеться. Так, це незабутній дядя Ваня. Цей невисокий, лисий чоловічок у простому брилику був не просто кіномеханіком, ця людина назавжди залишилася символом нашого Вільшанського «Великого німого». І так, як весь світ згадує Чарлі Чапліна та Федеріко Фелліні, так і Вільшанці досі шанують незабутнього дядю Ваню. Тоді фільми крутили ще на стареньких кінопроекторах, і «свемовська» стрічка дуже часто рвалася. А тому, кожен послідуючий кіносеанс був дещо коротший за попередній. «Старші товариші» навчили нас і тому, що потрібно кричати, коли рвалася кінострічка і сеанс припинявся – з усіх сил потрібно було волати : «Спожнік !!!» та «Кіна не буде – буде баня!!!». При вході перед Будинком культури стояла конструкція, на якій завжди вивішувалися афіші, яких ми з нетерпінням чекали. Саме з цих афіш, написаних яскравими кольоровими фарбами, ми могли дізнатися назву чергового фільму, який пропонував нам наш радянський кінопрокат. Друкованими проспектами та афішами радянський шоу-бізнес нас не надто бавив, і такої честі удостоювалися лише хіти радянського кінематографу. Перед самим кіносеансом обов´язково демонструвався так званий кіножурнал. А по суті, чергова агітка про переваги та здобутки радянського строю. Спочатку ми мали можливість відвідувати дитячі фільми, які у великій кількості випускала радянська кіноіндустрія. Але про них ,чомусь, залишилися найкращі спогади. Адже, були вони добрими та щирими, в яких не лунало слово «гроші», а були вони наповнені якоюсь душевною простотою. Якимось різноманіттям фільмотека радянського кіно не надто вирізнялася. «Весілля з приданим» - фільм про переваги колгоспного ладу, «Іди та дивись» - фільм про звірства фашистами Хатині, «Молода гвардія» - фільм про підпільників Краснодону та ін. Фільми здебільшого мали функцію патріотичного виховання наших людей. Але,від більшості з низ віяло якоюсь простотою та добротою. Тай ,взагалі, це речі, яких так гостро не вистачає в наш час. І дуже б хотілося забрати їх з тих часів, і наділити ними сьогодення. А незабутніми закордонними хітами того часу для нас були шедеври Боллівуду. Так, це фільми, тоді ще головного союзника Радянського Союзу, – Індії. Звичайно, як же можна забути ці своєрідні кіношні водевілі та оперети з мелодійними піснями і запальними танцями «братерського» народу Індії. «Зіта і Гіта», «Як три мушкетери», «Танцюй, танцюй», «Бродяга». Ну і ,звичайно, головний хіт індійського кіно, що демонструвався на Вільшанському кіноекрані, - «Танцівник диско». Я вже не пам´ятаю скільки разів мені пощастило переглянути цей фільм – але точно не раз і не два. Та й не тільки мені. Історія про індійську «попелюшку», бідного індійського хлопака Джіммі у виконанні головної зірки Боллівуду Мітхуна Чакраборті, який виріс, досконало освоївши мистецтво танцювати диско і став багатим. При цьому він володів якимось невідомим та таємничим боєвим мистецтвом, яке було відоме лише зіркам Боллівуду. У подальшому я багато цікавився різними бойовими мистецтвами та передивився безліч фільмів на цю тему, але «крутішого» бійця ніж Джіммі я не зустрічав. Опоненти Джіммі розліталися в різні боки немов снопи, а звук від ударів лунав на весь центр Вільшани. І все це улюблений кіногерой робив весело та радісно, з піснями і танцями. А хто не пам´ятає вічний музичний хіт з цього фільму – «Ай-йемо диско танцо...». Ну і головною фішкою індійських фільмі було те, що в кінці фільму завжди перемагало кохання... Проникали на наш екран і інші закордонні фільми. Гедеерівські вестерни та фільми про індіанців студії «Дефа» з Гойко Мітічем, в яких корінні народи Америки мужньо боролися проти поневолювачів – капіталістів, які вже тоді намагалися «експлуатувати» працю простих людей. Польський «Знахар» та «Єсенія»- «сльозогінні» мелодрами, на які прагнула потрапити уся жіноча частина Вільшани. Були і справді якісні радянські бойовики, правда тоді такого слова у нашому лексиконі, ще не було. Пам´ятаю, як ми хлопчаками, коли нам вже почали дозволяли відвідувати і вечірні сеанси, намагалися потрапити на фільм «Пірати 20 сторіччя». У цьому фільмі, ми мабуть вперше змогли побачити східні бойові мистецтва від Талгата Нігматулліна, який грав злодія – каратиста, та Тадеуша Касьянова, боцмана Матвійовича, який міг дістати ногою до голови та голою чи рукою ламати дошки. А були ще і «В зоні особливої уваги», «Хід у відповідь». А пам´ятаєте головний хіт радянської епохи «від Дяді Вані», якого завжди з «нетерпінням» чекали всі поціновувачі «Великого Німого» Вільшани? Кожен із нас бачив його безліч разів. Так, - це «Смерть серед айсбергів». Адже, кожен черговий патріотичний урочистий захід того часу закінчувався безкоштовним кіносеансом. І ,чомусь, завжди демонструвався цей «улюблений» фільм вільшанських кіноманів. З того часу минуло бозна скільки років, але я й досі пам´ятаю сюжет цього фільму. Та ,напевне, не тільки я. Незабутня та захоплююча історія кита – касатки, самку якого вполювали браконьєри та знищили їх дитинча. Історія помсти звіра, живої істоти, - людині, розумній істоті, яка вважала себе володарем всесвіту. Одного разу намагався віднайти цей фільм в інтернеті (хотів поностальгувати) – не знайшов. Але,не дивлячись ні на що, ми раділи і чекали ці шедеври радянської епохи більше ніж нині захоплюються «Аватарами» та «Міцними горішками».

Викарбувався в пам´яті ще один «кіносеанс» з далекого дитинства. Відбувався він у лютому 1984 року у шкільному спортзалі. В той день були відмінені усі уроки, всіх учнів було зібрана та «напхано» у невелике приміщення шкільного спортзалу. На стіні було встановлено старенький чорно-білий телевізор, і всі ми з «цікавістю» спостерігали за величним та пафосним дійством, яке називалося «похорони Генерального Секретаря», яким тоді був, вірніше перестав бути, Ю.В. Андропов. Вибачте за цинічну алегорію, але ми тоді ще й не могли навіть уявити, що ми удостоїлись честі бути присутніми на першому в історії Вільшани відеосеансі. Ми, школярі, тоді мало що могли розуміти. Але, я думаю що й наші батьки у той момент не могли ,навіть, собі уявити, хто прийде на зміну Юрію Володимировичу, і який крутий віраж зробить наша історія...

І прийшли нові часи, почалися зміни. Ми стали трохи старшими і почали розуміти що прийшов час «перебудови». Ця сама «перебудова» почала змінювати і уявлення людей про кіномистецтво. І на кіноекранах почали з´являться нові герої, та й ,взагалі, почали змінюватися загальні цінності. Поступово почали зникати денні кіносеанси, і все частіше на кіноафішах почали з´являться назви фільмів з поміткою «Діти до 16-ти років не допускаються». У ті часи з цим дійсно було строго, і «не допускається» - це означало що тобі туди потрапити дійсно було зась. І яким же солодким для нас усіх був цей «заборонений плід». Як же ми заздрили тим, кому було вже шістнадцять та тим «щасливчикам», яким всупереч усім заборонам, щастило потрапити на ці сеанси. А потім ми з непідробленою цікавістю вислуховували у шкільних коридорах розповіді про ці фільми. «Маленька Віра», «Мене звати Арлекіно», «Легенда про Нарайяму» та ін. - фільми епохи перебудови, на які нам так і не пощастило потрапити у ті часи. А так хотілося... Побачити усі ці «шедеври», про художню складову яких говорити не доводиться, ми змогли пізніше. І вже з екранів телевізорів. Герої цих фільмів пропагували протилежно діаметральні цінності, ніж було до цього. Приходили нові часи...

І, одного разу, у Вільшану завітало зовсім нове «віяння цивілізації», яке на деякий час перевернуло з ніг на голову життя селища. І не просто вдихнуло нове життя у колгоспний Будинок культури, а зробило його на деякий час «центром всесвіту» для «продвинутої» частини жителів нашого селища. І принесло зовсім нову , доти ще не бачену, нами культуру. Так, шановні читачі, Ви здогадалися правильно. У життя Вільшани стрімко увірвалася «ера відеосалонів», і «відік» змінив «Катрусин кінозал». Пам´ятаю як одного літнього вечора ми велосипедами поверталися зі своїх чергових футбольних баталій, і якийсь дядечко на парканы біля старої колгоспної комори вивішував власноруч намальовану афішу. Цей немісцевий дядечко з пафосом та захопленням, на «вєліком і могучем» розповів нам що завтра в приміщенні колгоспного клубу відбудеться відеосеанс, на якому покажуть фільми про якихось живих мерців, про якусь рембу, та про якогось бруска лі. З того всього, ми ,звичайно, мало що зрозуміли. Але наступного дня із захопленням переповідали про це усім своїм друзям та знайомим, і вперто прохали батьків відсипати нам жменю копійок та відпустити на споглядання цього ще невідомого та таємничого для нас процесу. Якщо комусь із нинішньої молоді розповісти що таке відеосалон – я думаю, що першою реакцією було б вертіння вказівного пальця біля скроні. Та й ,справді, без посмішки ці вечори згадувати не можливо. Якби ж то брати Люмьєр знали на що перетвориться феномен «Великого Німого»... Звичайно, теперішній нормальній людині, без фантазії уявити це складно. Тому що, коли у приміщення набивається 2-3 сотні людей, перед ними на столі стоїть невеликий телевізор (правда кольоровий), і всі присутні з відкрими ротами та з непідробним захватом, хапають кожне слово новітніх «героїв» епохи... – Непідготовленій людині це не те що зрозуміти, уявити не так просто. Але це було... І, хоча, на останніх рядах ,навіть, звук не завжди було чутно та й картинку розрізнити було не так просто – все одно, кожного дня все більше і більше Вільшанців йшли до колгоспного клубу. І ходити на «відік» для Вільшанців стало модним. Ходили поодинці, ходили сім´ями, ходили гуртами, ходили вулицями. Були і денні сеанси, на яких кіт та миша з «Тома і Джеррі» змінили для нас зайця та вовка з «Ну постривай», Скрудж МакДаг зі своїми качками, головне для якого були гроші, змінив для нас добрих та безкорисних Крокодила Гену та Чебурашку. У вечірній програмі ,зазвичай, демонструвалися три фільми, і кінопокази тривали до самої пізньої ночі. Батьки ніяк не могли дочекатися нас додому, хоча для них була й одна перевага, – протягом дня ми з усіх сил намагалися переробити всю належну роботу, для того щоб здобути право увечері відвідати черговий бойовик чи фільм жахів. І всі ми , хто мав за щастя відвідати ці демонстрації, мабуть, надовго запам´ятали той гугнявий ,неприємний , неначе «з того світу», голос за кадром, який озвучував ці фільми. Всі герої цих фільмів говорили лише цим голосом. Але, того літа «епохи відеосалонів», у Вільшані для всіх нас милозвучнішого голосу не існувало. І ми , хлопчаки, з особливим захопленням промовляли імена нових «символів епохи» : Рембо, Шварц, Брюс Лі, Чак Норріс, Ван Дамм, нінзя, та ,іноді, намагалися повторити їхні трюки набиваючи собі лоби. Пам´ятаю, як один з моїх друзів, після перегляду одного з вестернів, уявив із себе шерифа американських прерій і вирішив осідлати свого вірного коня. А ,оскільки, прийшла йому ця ідея під час виконання звичних для всіх нас обов´язків пастуха, то в якості вірного коня слугувала корова. Закінчилася ця спроба не надто вдало – розбитою головою новітнього «ковбоя» та кількагодинними пошуками Манухи, яка так і не змогла зромути що сьогодні вона мала стати героїнею чергового вестерну. На деякі сеанси була не те що черга - а справжня давка, тому що на останніх рядах сидіти не надто хотілося. Та ,далека епоха, була звичною до дефіциту, і черги були незмінним атрибутом радянського способу життя. Але чергам на «відік» могли позаздрити і пташине молоко, і гедеерівські чоботи, і польські джинси. Відвідували «відік» ми майже кожного дня, А, оскільки, квиток на сеанс коштував один радянський карбованець, то в місяць виходила чималенька сума. У ті часи зарплати наших батьків великим порядком цифр не вирізнялися і «лавочка», як кажуть, почала прикриватися. Але, хіба це могло стримати нас, хлопаків, які хотіли споглядати нові подвиги своїх кумирів? – Аж, ніяк. Тому, вночі від школи було перенесено декілька шкільних парт, які у два поверхи було встановлено під вікнами заповітного приміщення. І ,виявилося, що через вікно можна дивитися на екран і чарівний глухий голос чутно не гірше ніж в залі. І, головне, – зовсім безкоштовно. І ,ось, кожного вечора під вікнами колгоспного клубу відкривався альтернативний кінозал. І ,іноді, в залі людей було менше, ніж за вікнами. «Боси відесалону» намагалися нас ганяти – але, через 5 хв ми поверталися знову. Закривали штори – ми збирали копійки на один квиток і «засланий козачок» розшторював нам вікна. Але, час ішов далі, і по телевізору вже можна було побачити все те що демонструвалося на «відіку». І «епоха» відеосалонів поступово «канула в лету»...

А потім прийшли «лихі 90 – ті» і життя пішло зовсім в іншому напрямку. І всім нам було вже не до кіно і не відеосалонів. Ми стали дорослішими, почали розуміти що останні ряди кінотеатрів призначені не лише для того щоб плюватися насінням. У селищному Будинку культури зрідка ще демонструвалися якісь третьосортні закордонні фільми, але народу це вже було не цікаво. Не було вже тієї чарівної аури, яка оточувала Вільшанський кіноекран. Адже, в Будинку культури не лише дивилися фільми, а й зустрічалися з друзями, знайомилися з дівчатами, і разом поринали в чарівний світ кіно. Й ,іноді, так хочеться знову відкрити двері великого залу, зайняти своє місце, дочекатися поки погасне світло, і з головою зануритися у чарівний світ «Великого Німого». Але Вільшанський кіноекран погас назавжди...

А може я помиляюся – може не назавжди...

0

Автор: Кривошея О.М. Опублікував: Романенко Ярослав

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опубліковано 05.04.2017 10:06
  • Перегляди: 315

Теги