І ЗНОВУ ЗАЦВІТУТЬ ВИШНІ...

Справжньому товаришу,

Вірному другу,

Доброму сусіду ,

Близькому родичу

І просто прекрасній Людині

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ...

 

І ЗНОВУ ЗАЦВІТУТЬ ВИШНІ...

 

Шановні односельчани. Скажу відверто, я вже вирішив було завершити свою недовгу журналістську кар´єру. Надто дорого мої намагання щось змінити обходяться моїм близьким та коханій людині. А «діячам», яким дуже не до смаку моя «писанина», на жаль, невідоме таке поняття як чоловіча гідність, і на «чоловічу розмову» вони «придатні» лише з жінками. Але, не дивлячись на це, коли з ідеєю створення цього матеріалу до мене звернулися друзі однієї людини, вирішив, що відмовити їм та самому собі у написанні цього спогаду-реквієму, присвяченого цьому чоловікові, було б святотацтвом. А ,оскільки, я сам дуже добре знав та безмежно поважав цю прекрасну та світлу Людину, думки та спогади самі собою почалися стелитися рядками, які Ви зараз читаєте. І я, проти своєї волі ,мабуть, в останнє сів за цю невдячну «писанину». Тому що ця людина, як ніхто, заслуговує на добрі спогади та повагу.

Ми живемо у прекрасному та благословенному краї, нашій рідній Вільшані, де є безліч прекрасних та миловидних місць, якими ми не перестаємо милуватися та насолоджуватися їх красою. Глибоке, Качай-баба, Лан, Чмелівка, Гедзова Балка, Острів, Тищенкове, Шовкуни, Жиди, Ліщина – я впевнений що у багатьох при згадці цих назв, накотяться дитячі спогади та защемить десь біля серця. Але є на мапі нашого селища місцина , що по-справжньому є його окрасою. І кращої , повірте, немає у цілому світі. Це місце зветься Горянка. Офіційно ця вулиця вже багато років має зовсім іншу назву, але вона чомусь не прижилася. І в пору, коли люди ще писали листи, поштові листівки підписували саме цією, народною назвою. І листоноша, маленька добра жіночка, яку всі називали просто Варьою, достеменно знала куди ці листи було адресовано. А є ще на Горянці місце, яке ,чомусь, ще з давніх давен, називалося Окопом. Звідки повелася ця назва сказати Вам точно не зможу. Але Окіп являв собою смужку землі між людськими городами та колгоспним полем. Раніше, коли люди ще не були такими жадібними до землі, ця смужка слугувала ще й шляхом. І тоді, коли вулиця через негоду приходила у непридатний для переміщення стан, Окопом їздили підводи, автомобілі, люди ходили на роботу, школярі добиралися до школи. А окрасою Окопу був сад, який простягався вздовж цього шляху, де на зелених галявинах росло безліч різних дерев. І коли приходила весна, цей сад починав буяти білим цвітом, наповнюючи груди п´янким ароматом та милуючи слух гудінням бджіл та хрущів. І ми ,ніяк не могли намилуватися цвітінням черешень, абрикос, груш, яблунь, слив. Та ,особливо, вишень. Але була у нас на Горянці людина, яка любила цей край найбільше. І саме ця людина завжди ассоціюється у мене із весною, буйством садів та ... вишневим цвітом. Ця людина – Микола Тихонович Чабан. І , хоча, це прізвище багато кому нічого не скаже, я все одно пропоную разом зі мною та його друзями поринути у спогади про цю Людину з Весною в серці. Адже, життя Миколи Тихоновича Чабана – це ,без перебільшення, віха в історії нашого селища та цілого покоління його жителів.

З´явився на світ Микола Тихонович 7 листопада 1953 року в смт. Вільшана, тоді ще Вільшанського р-ну Київської обл. в сім´ї простого механізатора Тихона Петровича та робітниці городньої ланки, як тоді казали «бурячани», Катерини Никонівни. Батьки його були звичайними сільськими трударями, які з раннього дитинства звикли до щоденної кропіткої праці, що працювали не розгинаючи спини з ранку до пізнього вечора, як і тисячі Вільшанців тієї пори. І саме від них наш герой успадкував повагу до праці та простої людини. Батько походив з великої родини Чабанів, але розповідь про цю родину заслуговує на цілу книгу. Його дитинство та юність пройшли у нашій рідній Вільшані, і багато у чому не відрізнялися від сотень доль таких же Вільшанців. Але були риси, які ще у дитинстві вирізняли цю Людину з поміж інших.

Шкільні роки Миколи Тихоновича пройшли у Вільшанській середній школі, в перший клас якої він пішов у 1961 році. Перша вчителька, Антонина Андріянівна відразу запримітила цього меткого до наук хлопчака . Тому що серед однокласників він виділявся не лише окулярами, а й неабияким розумом та надзвичайним потягом до знань. І всі роки, проведені у школі ,Микола Тихонович був лідером не лише свого класу, а й усієї школи. Тому користувався повагою не лише учнів, а й учителів. Кожного року в табелях були лише відмінні оцінки. І всі вчителі не могли натішитися його успіхами: класний керівник Таїса Єфремівна, Володимир Свиридович, з яким не одна година була проведена за шахівницею, Микола Євтихійович, Тетяна Давидівна та ін. Але з тим же, вчителі ,інколи, його й побоювалися, тому що Микола Тихонович не міг змовчати, коли бачив несправедливість та пройти осторонь. У всьому іншому дитинство цієї людини було схожим на долі сотень юнаків того часу: колгоспний дитсадок, або як тоді говорили ясла, «кар´єра» пастуха, щоденна важка праця по-господарству, навчання у школі. І книги... Адже з раннього дитинства саме вони були найкращими друзями Миколи Тихоновича. Мені ,особисто, довелося бачити його бібліотеку і у Вільшані, і потім, коли він проживав у м. Києві. І такої кількості та різноманіття цього «джерела мудрості» я не зустрічав більш ніколи і ніде. Але головним захопленням дитячих років був спорт. Природа та батьки наділили Миколу Тихоновича видатними фізичними даними. Але, крім цього ще з раннього дитинства в його душі спалахнуло ще й непереборне бажання до занять спортом. І це була епоха коли не було ні теперішнього телебачення, ні інтернету, ні газет, та що там – мячів навіть не було. Але було головне – бажання. І на багато років наш герой став спортивною гордістю школи та селища: шахи, метання списа, диска, ядра, хокей, теніс – здавалося, у природі не існували таких видів спорту, у яких він не міг досягти вершин. Але головною любов´ю на все життя став футбол. Грати за нашу сільську команду Микола Тихонович почав ще із сьомого класу з такими «зубрами» як Погорілий П. П., Коваленко І. Г., брати Чернявські. І ,хоча, ці «легенди» Вільшанського футболу були набагато старшими від нього, але відразу прийняли «за свого». Тому що запримітили у цьому хлопчакові неабиякий футбольний талант та бійцівську непоступливість.

 

Після закінчення школи перед Миколою Тихоновичем стала одвічна дилема багатьох мудреців: «Фізика чи лірика?». Куди ж податися далі і чому ж ,все-таки, віддати перевагу: спорту, гуманітарним чи точним наукам? І перемогли точні науки. Ще однією рисою, яка виділяла цю людину з поміж усіх інших, була безмежна віра в себе та цілеспрямованість. Тому що те, що сталося потім, його ровесники й досі згадують як легенду. І багато хто відмовляється у це вірити й понині. Але це було. Взявши з собою п´ять карбованців, зароблені літом у колгоспі, Микола Тихонович їде до Києва, бере квиток до Москви ( для тих хто не знає – це була столиця Радянського Союзу), сідає до літака, і летить до столиці «почилої в Бозі» держави. Я ,особисто, застав часи Радянського Союзу, але скажу відверто мені теж це дуже складно уявити. Як сімнадцятирічний юнак, батьки якого не начальники і не секретарі парткомів, який про літаки і про Москву читав лише в газетах, міг наважитися на таке? А їде він для того, щоб вступити до Московського державного університету ім. Ломоносова. В ті часи це ВУЗ № 1 на теренах «великого і могучого». Освіта в якому на ті часи вважалася однією з кращих у світі. І здати усі вступні іспити без двійок вже вважалося видатним результатом. Але простому сільському хлопчакові Чабану М.Т. це вдається, що викликає здивування всіх викладачів, які не могли повірити в те, що простий юнак з невеликого українського села, який ще вчора пас на Лану корову, на таке здатен. Для вступу до МДУ йому не вистачило якихось десятих балу, а в реальності - мами- професора чи тата-партійного діяча. Але наш герой не розчаровується і не ламається, а бере з собою результати цих іспитів, і повертається до Києва. Відразу звертається до приймальної комісії Київського державного університету ім. Шевченка. На той час ВУЗ № 1 в Україні – інші Миколу Тихоновича просто не цікавили. Здивовані члени комісії ніяк не можуть повірити своїм очам – хіба таке можливо? І відразу пропонують без вступних іспитів вступити на будь-який факультет на його вибір. Наш герой обирає найважчий з понад усіх – мехмат. Спеціалізація – кібернетика. Про кібернетику, ЕОМ, програмування тоді не те що ніхто не знав – навіть не чув. І звідки у простого сільського хлопця така далекоглядність – за чим же майбутнє – мало хто може зрозуміти й досі. На одному диханні проходять роки навчання і в 1975 році Микола Тихонович закінчує КДУ ім. Шевченка та отримує диплом. Під час студентських років він ніколи не цурається свого походження і всім з гордістю розповідає що родом він з мальовничого благодатного села що зветься Вільшаною. Батьківщини великого Тараса. Багато з його ровесників говорять про те, що ця історія вступу та навчання стала для них певним життєвим прикладом. Тому що Микола Тихонович показав їм усім, що проста людина з села, без «волохатої руки», а лише завдяки своєму розуму та наполегливості може чогось досягти в цьому житті. І для багатьох людей наш герой став певним дороговказом, життєвим маяком, прикладом для наслідування. Тому що коли він в черговий раз приїжджав до Вільшани і починав розповідати про столицю – всі починали розуміти й вірити що й вони можуть повторити його шлях. І ,по-сьогодні, багато його друзів , які досягли на життєвій дорозі певних висот, говорять про те, що вони ніколи б не стали тим, ким вони є, якби не Микола Тихонович Чабан.

 

Після закінчення ВУЗу розпочинається трудовий шлях Миколи Тихоновича. Міністерство нафтової промисловості, ГІС (геоінформаційні системи), експерт Світового банку, Міністерство статистики, експерт різних інноваційних проектів. Все це було пов´язано із сучасними технологіями. Першим місцем роботи було Міністерство нафтової промисловості, де Микола Тихонович займався машинною обробкою інформації. Що являла собою ЕОМ у ті часи уявити складно: перфострічки, перфокарти, блок – схеми, Бейсік, Рапіра – ці назви вже давно стали атавізмами.Але саме цим довелося займатися нашому герою. У ті часи подібні роботи виконували переважно особи лише однієї національності, які рідко кого пускали до свого «гешефту», і спочатку вони з недовірою дивилися на цього «вискічку» з села. Але однією із рис, що вирізняють цих людей з поміж інших, є те, що оцінують людей вони не за обіцянками та «понтами», а за розумом та людськими якостями. І саме ці якості нашого героя змусили цих людей через деякий час прийняти його за свого, і поважати як класного програміста та чудову людину.

На всіх щаблях кар´єрного росту Микола Тихонович не забував про свій рідний край. І чим міг, завжди, йому допомагав. Перші ЕОМ у школах з´явилися саме за його безпосередньої допомоги. Сприяв він і встановленню в селищі нової цифрової АТС, тому що телефонних номерів катастрофічно не вистачало, а так хотілося зателефонувати додому, до рідних та друзів. І ,лише, недалекоглядність тогочасного керівництва селища стала на заваді. До речі, мабуть донині мало хто знає, що службовий автомобіль нашої селищної ради, придбано саме за безпосередньої участі та завдяки Миколі Тихоновичу. І я повторююся – про це мало хто знає.

А все тому , що ще однією рисою, яка в Миколі Тихоновичу найбільше вражала особисто мене, була його простота та людяність. Та якась природня життєва мудрість, яка здавалося була успадкована від далеких пращурів, і притягувала до себе людей якимось чарівним магнетизмом. Не дивлячись ні на які посади та ранги, які він мав протягом своєї кар´єри, Микола Тихонович, відвідуючи свій рідний край, намагався нікому про них не говорити. І ,здавалося, хотів щоб його як і раніше всі мали за простого сільського хлопця Миколу. А на всі питання відносно місця роботи та посади намагався просто віджартуватися. Приїжджаючи в село, він першим ділом знімав свій новий костюм, в якому ходив на прийоми до міністрів, вдівав затерті шорти, стареньку футболку, ще юнацькі кросівки, «старорежимні» окуляри і йшов до старенької криниці щоб власноруч витягнути повне відро та досхочу напитися води. Тому що не раз говорив, що смачнішої він не куштував у цілому світі. Потім виходив до Окопу , і не міг налюбуватися природою рідного краю. І кожного разу цей своєрідний ритуал повторювався знову і знову. Після цього сідав на велосипед, і вже в тому ж старенькому одязі починав відвідувати друзів. Першим у його списку завжди був Станіслав Васильович, довній, добрий, багаторічний друг та однокласник, з яким пройшло все дитинство та юність. І ,зустрічаючись з друзями, Микола Тихонович ніяк не міг з ними наговоритися, немовби намагався зарядитися якоюсь життєдайною енергією до свого слідуючого повернення до рідного краю. Мені дуже запам´яталася ще одна показова історія, яка в черговий раз переконала мене та його друзів у його людських якостях. Було це влітку 2014 року, коли Вільшана святкувала сторіччя Вільшанської середньої школи. Ми всі пам´ятаємо програму тих заходів, коли після урочистої частини людей фактично було поділено на «еліту» та «простих смертних». «Еліта», вибивши собі місце у «важких боях» пішла святкувати в ресторан за «казенні», а «прості смертні» до клубу, під балаган, «за свої кревні». Так от, Микола Тихонович не дивлячись на своє запрошення «до вибраних», пішов зі звичайними простими людьми, випускниками, такими ж як і він сам. І до самого ранку гомонів за простим дерев´яним столом, згадуючи шкільні роки І не потрібен був йому ні показний пафос, ні перелік регалій, ні визнання винятковості – а потрібне було лише просте, людське та справжнє спілкування зі своїми друзями та однокласниками, з яким пройшли шкільні роки.

Ще одним місцем, куди Миколу Тихоновича тягнула якась непереборна містична сила був селищний стадіон. І коли він туди приходив всі його друзі вважали за честь підійти і привітатися із цією людиною. І ,хоча, він давно вже не проживав у Вільшані, але пам´ятали його і Вербівчани, і Хлистунівці, і Шевченківці. Тому що поважали і любили цю Людину. Всі його друзі говорять про те, що якби у свій час верх взяла його любов до спорту, то бути Миколі Тихоновичу видатним спортсменом, тренером, аналітиком чи коментатором. Як я вже і писав, свою футбольну кар´єру наш герой розпочав ще в сьомому класі, на стадіоні, який знаходився у березі між вул. Правди та Леніна. І не припиняв до зрілих років. І вже ,навчаючись у столиці, Микола Тихонович кожних вихідних власним коштом приїжджав до свого селища для того щоб зустрітися з друзями та захистити честь свого селища в черговій футбольній баталії. Я спілкувався з багатьма його колегами по футбольному полю, і за думкою більшості «експертів» Микола Тихонович по праву є одним з кращих гравців в історії Вільшанського футболу. Але поважали його не лише друзі, а й суперники. Поважали за характер, непоступливість та самовіддачу на футбольному полі. А ще за порядність та доброту. Якимось дивнім чином у цій людині поєднувалися ці здавалося б непоєднувані риси. В НХЛ є такий індивідуальний приз гравцям, як приз Леді Бінг Трофі, який присуджується гравцеві, що показав винятковий зразок чесної спортивної боротьби і гідної поведінки у поєднанні з високою ігровою майстерністю. Так от, якби цей приз вручався у нашому футболі, то його відразу пожиттєво можна було б віддавати Миколі Тихоновичу. У своєму житті я мало зустрічав настільки добрих та доброзичливих людей. Тому що ця людина була для всіх близьких справжнім щирим другом. І у всіх була впевненість що він ніколи тебе не зрадить. Не проміняє ні на гроші, ні на посади, ні на регалії. На його життєвій дорозі, де б Микола Тихонович не навчався та працював, в нього не було недругів , тим паче ворогів. А були тільки друзі, друзі, друзі...

 

 

Вже коли Микола Тихонович проживав у м. Київ і багато Вільшанців відвідували столицю у різних справах, двері його квартири завжди були відчинені для всіх земляків. Всі вони завжди були бажаними гостями. І коли він зустрічав, починав пригощати, потім розпитувати про Вільшану, його квартира на четвертому поверсі якимось дивнім чином ніби починала перетворюватися на затишну сільську оселю, наповнену теплом та душевністю. І жоден із земляків не мав відмови у допомозі чи притулку. Кого влаштувати до ВУЗу, кого на престижну роботу, кому перебути певний час у столиці, кому просто вирішити якісь проблеми – нікому не було відмови. Я ще застав часи, коли у Вільшані практикувалися колективні поїздки до Києва на футбольні матчі. І не було жодної такої поїздки коли б нас не зустрів Микола Тихонович з квитками в руках. А коли кількість болільників була не надто значною, то ми обов´язково мали відвідать його затишну квартиру, пригоститися та погомоніти. Тому що відмов від земляків ця людина не приймала. Я знаю навіть людей, за яких наш герой здавав вступні екзамени до ВУЗу. Було це ще в студентські роки. Ця авантюра була звичайно ризикованою, але відмовити в допомозі він не міг. Тому що знав що повинен допомогти. Не зустрічав я людей які б змогли сказати про нього лихе слово. Тому що достатньо було короткої розмови, щоб ця людина , зі щирою посмішкою на обличчі, зачарувала співбесідника якоюсь таємничою аурою простоти та людяності.

Пам´ятаємо ми і 22 травня минулого року, коли дізналися про цю трагічну звістку, яка впала на нас, його друзів, немов сніг на голову у цей жаркий весняний день. Того дня перед початком футбольного матчу на нашому селищному стадіоні було оголошено хвилину мовчання у пам´ять про цю Людину. Як виявилося потім, у Миколи Тихоновича була важка хвороба, яка скосила його фактично за лічені дні. І коли рідні повідомили його про це, підбираючи слова втіхи та підтримки, він не впав духом, а навпаки, почав заспокоювати їх. І твердо запевнив усіх що буде боротися і обов´язково переможе. Тому що інакше не вмів. Але ,на жаль, так повелося у цьому житті, що смерть забирає найкращих. Пам´ятаю і скупі чоловічі сльози, які намагалися приховати на похоронах його друзі. І ті слова які вони говорили, згадуючи Миколу Тихоновича та ковтаючи свій сум. Не вірилося, і не віриться досі... Впевнений, що в цей день всі його друзі згадають Миколу Тихоновича тихим добрим словом, піднімуть поминальну чарку, і подякують за те, що така Людина просто була у їхньому житті.

І саме в ці жаркі весняні дні всі його друзі ,за старою звичкою, чекають на його черговий приїзд. Чекають що знову прийде весна. Зазеленіє буянням дерев Горянка. Запалає білим полум´ям Окіп.

І знову зацвітуть вишні...

 

 

P.S. Цей матеріал – результат спільних зусиль друзів Миколи Тихоновича Чабана та їх цілковита заслуга. Насамперед, хочу подякувати Олександру Григоровичу Завалієві за подану ідею, спогади, та потрібні слова, тому що без нього я б навряд чи знову сів за «журналістику». Також, хочу подякувати Станіславу Васильовичу Пучковському за цікаві спогади, розповіді та фотографії, використані під час написання даного мтеріалу. Та всім іншим, хто ділився своїми спогадами та понині пам´ятає та любить цю світлу Людину. 

 

0

Автор: Кривошея Олег Опублікував: Романенко Ярослав

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опубліковано 18.05.2017 20:51
  • Перегляди: 441

Теги