Вільшана Футбольна

Ч. 2 Період становлення

 

Шановні односельчани. Сьогодні ми надаємо Вашій увазі другу частину Історії Вільшанського футболу. Відтак запрошуємо Вас переглянути фотографії, перечитати спогади, можливо впізнати близьких, рідних та просто знайомих Вам людей. Принагідно хочеться подякувати землякам, які допомогли нам у написанні цього матеріалу, надавши цікаві фотографії.

Отже, як Ви пам´ятаєте, шановні читачі, ми закінчили тим, що футбольні баталії у нашому селищі були припинені після того, як Друга світова війна прийшла на територію України. Довгих три роки тривала фашистська окупація в нашому селищі. Майже все чоловіче населення Вільшани пішло на фронт, звідки повернулися далеко не всі. І було не до футболу...

Відновилися ігри на нашому місцевому стадіоні лише після війни. На жаль, нам не вдалося зібрати якоїсь більш-менш конкретної інформації про той період, оскільки очевидців тих часів, які б могли щось повідати, не знайшлося. З тих небагатьох розповідей та спогадів про той період історії вдалося дізнатися лише про те, що сам стадіон почав потроху розбудовуватися. Вірніше почали розбудовувати його люди. З боку нинішньої вул. Калабердіна був побудований критий тир, де мали можливість вдосконалювати свою стрілецьку майстерність місцеві «ворошилівські стрільці». Точніше не «мали можливість» - а вважали за обов´язок. Такі були часи. Зі сторони теперішнього Будинку культури, а в ті часи з того боку знаходилася ще одна, Миколаївська церква, було побудовано ціле спортивне містечко, на якому розміщувалося багато гімнастичних та легкоатлетичних снарядів: бруси, перекладини, кільця, кінь, сектори для стрибків у довжину та висоту, волейбольний майданчик. Ці снаряди стояли просто під відкритим небом, і ніхто нічого не крав та не ламав. Дивно, чи не правда? За словами очевидців це містечко рідко коли пустувало. Чи не тому ми й понині можемо почути від старих людей, як вони називають центральну частину нашого селища «містечком»? Не можу втриматься від того, щоб знову не провести певні паралелі із сучасністю. Які умови для спортивного розвитку молоді ми мали тоді – і які тепер? На яких засадах формувалося спортивне життя селища тоді – і тепер? На сьогодні тиру ми не маємо не те що в нашому селищі, взагалі, в районі; про якісь спортивні снаряди в центрі села чи на стадіоні говорити не доводиться. А про жалюгідний стан нашого селищного стадіону говорити просто не має бажання: обдерта, занедбана роздягальна; затерті, перекошені лавочки; і поле, на якому через рік-два радше буде розкидати гній, а ніж грати у футбол. А ,тоді, у післявоєнні роки, не дивлячись на злидні та скруту того часу, люди думали про майбутнє і дбали про здоров´я нації. І забудовували центр села не наливайками та крамничками, де молодь будь-якого віку запроста може випити чи то пива, чи то чогось міцнішого, – а спортивними містечками.

Але повернімося до нашої розповіді про Вільшанський футбол. Нам вдалося відновити декілька прізвищ гравців команди Вільшани, що грали в її складі в 50-60 роках минулого століття. Це Бараненко Михайло Іванович, Іваненко Микола Тимофійович, Котенко Анатолій, Іваненко Петро Тимофійович, Даманський Анатолій Іванович, Шендрик Іван Дмитрович. Останній заслуговує на окремий спогад у нашій історії. На жаль, ця людина не так вже й давно померла. Мало хто знав і знає, що Шендрик Іван Дмитрович з усіх плеяд футбольних вихованців нашої Вільшанської землі досяг найбільшого визнання в царині «гри мільйонів». Так склалося що Іван Дмитрович по закінченню школи вступив до професійно технічного училища в м. Київ. Під час навчання здібного до футболу сільського хлопця запримітив хтось із столичних тренерів, і його зарахували до головної команди УРСР – київського «Динамо». Так, саме до того столичного «Динамо» 60-х років, яке лише починало ставати «гегемоном» радянського футболу, і в якому виблискували своєю грою такі «мастадонти» українського футболу як Біба та Войнов, Лобановський та Зазроєв, Канєвський та Турянчик. Зараз трохи тяжко це уявити: щоб простий сільський хлопець без грошей, без «зв´язків», без «волохатої руки», ось так от, лише завдяки таланту та працелюбності, міг потрапити до такої команди як «Динамо» Київ. А тоді це було можливо. Після вступу до футбольної школи столичного клубу, Іван Дмитрович з успіхом почав грати за дублюючий склад динамівців. Працелюбність простого сільського хлопця та природні фізичні дані, а саме потужний удар та швидкість ( стометровку він вибігав з 11 секунд) давалися взнаки. І вже почало проглядатися велике футбольне майбутнє цього талановитого юнака. Але, граючи один із матчів на першість тодішнього Радянського Союзу серед команд дублюючих складів ( в радянські часи був такий чемпіонат) проти ще однієї знакової команди радянського футболу, московського «Динамо», отримав важку травму – перелом ноги. При чому травму йому наніс гравець команди суперника Володимир Долбоносов, який в майбутньому став капітаном тієї команди та не раз запрошувався до складу різних збірних СРСР. На жаль, травма виявилася дуже важкою (а медицина тоді ще не вміла «творити чудеса»), і Івану Дмитровичу довелося закінчити професійну кар´єру футболіста в славетній команді. Ми впевнені, що якби не цей прикрий випадок, – ми б мали у своєму селищі свого і чемпіона, і володаря Кубка Радянського Союзу. А ,можливо, і чемпіона Європи. Але не дивлячись на це, його не полишила любов до футболу. Та особливо рідного краю. Повернувшись до рідного селища, Іван Дмитрович багато років працював електриком, при чому був майстром «золоті руки», та успішно грав за нашу місцеву футбольну команду, ще багато років даруючи вболівальникам можливість насолоджуватися своєю чудовою грою. Паралельно наш герой виступав і за команду Шевченківського технікуму, в якому продовжив навчання. Футбольного таланту та уроків майстерності, здобутих у школі «Динамо», вистачало на все. Постійно був кращим голеадором команд, за які доводилося грати. Знову ж таки давала про себе знати «школа» столичного «Динамо». Одного разу, у місцевій газеті , навіть була опублікована замітка, в якій говорилося про те, що Шендрик І.Д. відіграв перший тайм за команду Шевченківського технікуму та забив 3 голи. А потім, велосипедом (!!!) встиг у Вільшані на другий тайм, і вийшовши на заміну відіграв другий тайм за свою рідну команду, забивши аж 5 голів. Ось такі от футбольні таланти викохувала у свій час наша благодатна Вільшанська земля. І такі от були у нас земляки. «Воістину немає пророка у своїй Вітчизні...».

Про футбол 60-70 років нам вдалося здобути дещо більше інформації. На щастя ми знайшли принаймні одну людину, яка є очевидцем та безпосереднім учасником тих подій. У 60-70 роках у команді Вільшани почалася зміна поколінь. То були часи коли Друга світова поділила життя людей на дві частини: до і після війни. Відтак покоління, народжене до війни, почало відходити від «великого футболу», а на зміну прийшло нове покоління гравців, народжених як під час війни, так і після. Це такі люди, як: Шаповал Іван, Олійник Олександр, Чабан Петро Васильович, Кожушко Микола Михайлович, Різник Олександр, Поштаренко Віктор, Шабала Леонід Тимофійович, Костенко Олексій, Кожушко Василь Михайлович, Мошенський Анатолій Федорович, Крупський Іван Іванович. Вашій увазі , шановні читачі, представляємо любязно надане одним із жителів нашого селища фото команди зразка 1962 року.

Нам вдалося відновити лише декілька прізвищ з цієї фотографії, а саме

З права наліво: перший -Чабан Петро Васильович, четвертий-Іваненко Олександр Іванович, пятий – Іваненко Микола Тимофійович.

На цьому знімку Ви, шановні читачі, можете бачить все те ж футбольне поле, що знаходилося на території нинішньої Восьмирічної школи. Гравці уважно вислуховують настанови тренера. Все ті ж футбольні ворота , сітка, м´яч, труси по коліна, такою тоді була «футбольна мода». Але футбольну форму вже доповнювали і гетри. А в цілому – знову всі атрибути «гри мільйонів», які ми можемо спостерігати і дотепер. Ця команда теж складалася лише із місцевих жителів. Ці люди не були футболістами у нинішньому понятті цього слова, і не отримували ні преміальних, ні відряджувальних, ні «на харчування». А були вони простими колгоспниками, механізаторами, робітниками, службовцями. Багато хто пам´ятає, наприклад, Леоніда Тимофійовича Шабалу, а вірніше його працю вчителем фізкультури. І грали ці люди у власне задоволення та за честь рідної Вільшани. До речі першим, відомим нам капітаном нашої місцевої команди, був Петро Васильович Чабан, який працював механізатором у місцевому колгоспі. Граючи захисника, вирізнявся міцною статурою та непоступливістю у боротьбі із суперниками. На фото угорі Ви, шановні читачі, можете побачити Томасевича Володимира Яковича, тодішнього інструктора по спорту від райкому партії. До цього футбольне життя у нашому селищі здебільшого будувалося на принципах самоорганізації населення. І ,до слова, мабуть не погано виходило, принаймні лавочки не лежали із відбитими спинками. Але із 60-х років у селищі з´явилася людина, яка почала офіційно відповідати та займатися розвитком спорту у Вільшані. Цією людиною і був Володимир Якович Томасевич. Він був першим у славній когорті організаторів спортивного життя у нашому селищі. І саме за його безпосереднього сприяння команда Вільшани почала брати участь не лише у чемпіонатах району, а й у чемпіонаті Черкаської області. При чому , з огляду на тодішні адміністративно-територіальні реформи, в чемпіонатах і Вільшанського, і Городищенського, і Звенигородського районів. І з успіхом у них виступала.

З кожним роком у команду приходили все нові й нові гравці. Вашій увазі, шановні читачі, ми представляємо ще один знімок, люб´язно надісланий почтою одним із наших земляків.

 

На цьому фото нам вдалося ідентифікувати більшість людей.

Отже, нижній ряд зліва направо: лежить воротар Олійник Олександр, польові гравці Дрей Микола Іванович, Закшевський Анатолій, Чернявський Василь Андрійович, Коваленко Іван Григорович; Верхній ряд, стоять зліва направо Шевченко Валерій, Чернявський Володимир Андрійович, Нестеренко Іван Іванович.

Багатьох із цих людей моє покоління вже добре пам´ятає, як кажуть в живу. Адже, як наприклад, можна забути головного вболівальника «Колоса» 80 – х – Чернявського Василя Андрійовича. А він , як виявилося був свого часу і не поганим, гравцем. Просимо звернути Вашу увагу, шановні читачі, ще на одного гравця із цієї команди, а саме на крайнього зправа в нижньому ряду, - на Івана Григоровича Коваленка. Ми підозрюємо що навряд чи він був тоді Іваном Григоровичем, зважаючи на вік. Іваном Григоровичем він став пізніше, заслуживши своє ім´я непоступливим спортивним характером та відданістю рідній команді. Є ще одна причина такої уваги. Іван Григорович, саме й був тією людиною, яка охоче відгукнулася на наше прохання та поділилася своїми спогадами про славетні роки спортивної молодості. За що принагідно хотілося б подякувати видатному ветерану нашого, не лише селищного футболу зокрема, а й спорту загалом, та побажати міцного здоров´я та довгих років життя. Тим більше що Івана Григоровича і дотепер можна помітити на трибунах нашого селищного стадіону за переглядом чергового футбольного матчу. Інструктором по спорту у 60-70 рр. був Шендрик Григорій Федорович, який і займався організацією спортивного дозвілля молоді. Слід відмітити що ця посада у ті часи діяла вже від колгоспу «Правда». Відповідно і команда мала назву – колгосп «Правда».

Перший стадіон Вільшани, який, як ми вже і говорили, знаходився на місці нинішньої восьмирічної школи, функціонував до 1964 року. Але поступово почало відходити у небуття лихоліття повоєнних років, населення Вільшани почало зростать, і виникла необхідність у побудові ще одного навчального закладу. Відтак на території стадіону почалося будівництво нової школи. Яку ми зараз знаємо як Вільшанську ЗОШ 1-2 ст., красивим фасадом якої ми маємо змогу насолоджуватися і понині. Будували тоді ,як говорили «по-стахановськи» ( для тих хто не знає ,Стаханов – це такий дядько, який киркою нарубав багато вугілля), і вже 29 жовтня 1965 року цю школу було відкрито. А з цим відішла у небуття епоха стадіону, на якому були проведені перші футбольні баталії у нашому селищі. А загалом ці роки історії розвитку Вільшанського футболу можна охарактеризувати як період становлення.

У 1964 році стадіон було перенесено у інше місце. Але це вже наступна історія...

(Далі буде).

 

 

P.S. І все-ж-таки... Якщо комусь цікаво це читати, згадувати, дізнаватися щось нове. Допоможіть нам. Познаходьте у своїх архівах старі альбоми, передивіться дідівські фотографії, просто сядьте і згадайте ті роки. У когось збереглися старі фото, пов´язні з футболом Вільшани 50-90 років, форма, протоколи матчів, грамоти, лотерейні квитки, тощо. Просто спогади. Згадайте, сфотографуйте, відскануйте, запишіть та надішліть на почтову адресу fidel02091974@ukr.net

Будемо дуже вдячні.

0

Автор: Пучковський С.В., Романенко Я.В., Фідель Опублікував: Романенко Ярослав

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опубліковано 01.04.2018 21:46
  • Перегляди: 168

Теги