І знову трішки позитиву

та приємних спогадів…

 

Вільшана Футбольна

ч.3 Як гартувалася сталь...

 

Шановні односельчани. Вашій увазі надаємо третю частину Історії Вільшанського футболу.

Отже, ми з Вами закінчили на тому, що у 1964 році на території, на якій розміщувався футбольний стадіон, почалося будівництво Вільшанської восьмирічної школи. А ,відтак, постало питання про перенесення селищного стадіону в інше місце. Цим місцем було обрано ділянку на березі річки Вільшанка, нижче по вулиці Набережній. Для тих хто не зовсім орієнтується в топоніміці смт. Вільшана спробуємо пояснити простіше: це коли спускатися між «Романовим подвір´ям» та вузлом зв´язку по вул. Набережній до берега. Потім потрібно пройти кількасот метрів по заливних луках в бік вул. Леніна, і ось тоді Ви зможете вийти на те місце, на якому в 70-х роках розміщувався наш селищний стадіон. Для наглядності подивіться на ці фотографії, на яких Ви, шановні читачі, можете побачити це пам´ятне та улюблене для багатьох місце. А, крім того, і помилуватися чудовими краєвидами нашої рідної Вільшани.

Активне посилання: https://fex.net/344036539046/397422523/397422573/397422609?tab=image

 

Звичайно, подивившись нині на цю місцину, дуже важко собі уявити що на цих заводнених луках та галявинах колись можна було грати у великий футбол. Зараз ,напевне, і у водне поло зіграти було б проблемно, хоча якби трохи «підсушити» цю галявину, то вона цілком могла б згодитися для футбольних баталій і нині. Але в 70-х роках минулого століття Шевченківський технікум ще не продукував в таких кількостях «професорів меліорації та осушення», і вони ще не встигли дістатися до зелених берегів та красот нашого селища та застосувати свої «знання і вміння» на нашій прекрасній Вільшанській землі. А тому, природні умови, а саме густа зелена трава, достатня кількість вологи та унікальний природний ландшафт дозволяли створити на цьому місці цілком пристойний стадіон, який на багато років став улюбленим місцем проведення дозвілля для молоді селища. І саме на цьому стадіоні починали свій спортивний шлях багато гравців, які в майбутньому стали «легендами» Вільшанського футболу.

Отже, навесні 1964 року відбулося урочисте відкриття нового місцевого футбольного стадіону, на якому в подальшому гравці подарували вболівальникам багато цікавих та безкомпромісних футбольних баталій. Відкриття стадіону було ознаменовано матчем – відкриттям між командами с. Вільшана та с. Журавка. Команда с. Журавка в ті часи являла собою дуже «міцний горішок», яка ходила серед лідерів районного футболу. І всі вболівальники й досі пом´ятають «легедарних» гравців тієї команди: Каракай, Соловей Т.В., «Лобановський». Але, не дивлячись на грізного суперника, господарі не мали жодного права на програш, і завдяки своїм морально – бійцівським якостям зуміли «на зубах» вирвати вольову перемогу з рахунком 1: 0. Свято вдалося.

Ознайомтеся ,будь-ласка, ще з одним фото 1968 року, на якому Ви можете бачить команду колгоспу «Правда»

 

На фотографії зображені нижній ряд зліва-направо: Крупський Іван Іванович, Чернявський Василь Андрійович, Кожушко Микола Михайлович;верхній ряд зліва-направо: Закшевський Анатолій, Чернявський Володимир Андрійович, Похитун Михайло, Нестеренко Анатолій Миколайович, Чорноус Анатолій Васильович, Колос Анатолій Васильович, Нестеренко Іван Іванович.

 

Серед цих людей Ви можете вже побачити багато знайомих не лише прізвищ, а й облич. І знову робітники, колгоспники, службовці. Істинно «народна команда», і жодного «легіонера». А капітаном тієї команди був Іван Іванович Нестеренко.

Разом з новим стадіоном до команди почали приходити і нові гравці. Так до складу команди в ті часи прийшли: Кольцов Володимир Кузьмович, Шевченко Олександр, Карпенко Михайло Іванович. Тогочасна команда брала участь в чемпіонаті району, де займала місця в середині турнірної таблиці. Слід відмітити, що районні чемпіонати тих років вирізнялися як масовістю, так і пристойним рівнем майстерності команд. Так чемпіонат району у ті часи проводився у двох лігах – першій та другій. Для прикладу, на сьогодні набрати команд принаймні на один повноцінний районний чемпіонат є доволі складним завданням. А лідерами у ті роки були здебільшого городищенські команди: Заповіт Леніна, радгосп-технікум, колгосп ім. Шевченка.

Слід відзначити, що з відкриттям нового футбольного стадіону дещо пожвавилося та зазнало змін і життя школярів. Адже почало вже підростати покоління, яке мало доступ до більшого масиву інформації. На селі вже були телевізори, радіотрансляції, спортивна преса. З тим же, ті роки – це період, коли флагман українського футболу команда київського «Динамо» відібрала беззаперечну першість футбольної гегемонії у московських команд і безроздільно почала царювати на троні радянського футболу. І юнаки усієї України знали прізвища гравців тієї команди та хотіли буть схожими на цих людей: Лобановський, Сабо, Серебряніков, Поркуян та ін. Також до тодішнього , доволі закритого радянського суспільства, почала доходити і слава зарубіжних «чаклунів» футбольного м´яча: Пеле і Гаррінча, Чарльтон і Мур, Бест і Пушкаш. І вчителі все частіше почали помічати що учні після уроків, замість того щоб прямувати до своїх домівок, топтали стежку попід ставом і прямували в бік берега. Починали непокоїтись матусі, не знаючи куди ж знову запропастились їхні чада. А йшли вони саме на новооблаштований селищний стадіон. У ті часи проводилися чемпіонати школи, в яких брали участь учні 8-10-х класів. При чому, класів тих було по три-чотири кожного року навчання. І не так просто було потрапити ,навіть, до команди свого класу. Слід відмітити, що подібні команди тоді були і на кожній вулиці, або як казали тоді кутку. І під футбольні поля дітлахи пристосовували будь-яку галявину чи ділянку землі, хоч якось придатну для гри у футбол. Штангами зазвичай слугували два дубці, виламані в найближчій посадці, які нерідко потім слугували матерям «засобом» для припинення ігор та «прискорювачем» для повернення запізнілих гравців додому. Перекладин не було взагалі, а відтак діяло правило «на витягнуті руки». Грали зазвичай зранку і до пізньої ночі, допоки було видно м´яча. Влітку дуже часто від цих ігор страждали корови, так як «пастухи», занурившись «з головою та ногами» в чергову футбольну баталію, забували про їх існування, і ті сповіщали про це футболістів та все село голосним ревінням.

Глибоке, Базар, Острів, Яр, Балка, Качай-Баба – ці назви є не лише місцевими топонімами, а й назвами цих «дитячих стадіончиків», на яких проходили цілком дорослі баталії. І саме на цих імпровізовних «стадіончиках» в цілодобових баталіях і гартувалося покоління, яке в майбутньому принесе славу нашому Вільшанському футболу. Знаєте, вибачте за трохи грубу паралель, але цей процес чимось нагадував нинішню систему студентського баскетболу в США. «Виживає сильніший». З однією відмінністю: американці грали за гроші, а тогочасне покоління Вільшанців – за честь свого класу, свого кутка, своєї школи, свого села. І от нині, на жаль, саме американські цінності взяли верх. Адже в тих баталіях не лише відточувалася майстерність гравців, а й кувався характер, та головне - виховувалася любов до своєї малої Батьківщини. І не ця, нинішня, показна, з полум´яними промовами з трибун та рукою біля серця. А тодішня – справжня, не за гроші – а за честь, власну та своєї Батьківщини.

Відтак, молодь поступово почала витісняти з команди старше покоління гравців. А були це здебільшого учні середньої школи, які здобули це «право сильнішого» у вуличних та шкільних баталіях. Ветерани відчули, що прийшов час піти і настає період «зміни поколінь».Першими з молоді у команді поступово почали грати Ільченко Олексій Іванович, Різник Анатолій, Лисенко Анатолій, Чабан Микола Тихонович. Це все учні 9-го класу, а останній почав грати за першу команду ще будучи восьмикласником.

1970 рік з впевненістю можна назвати знаковим в нашій історії. Переповімо Вам одну «байку», почуту нами з цього приводу. У 1970 році під час одного з уроків фізкультури хлопчаки вийшли на нинішню базарну площу (а тоді це теж було одним із головних місць проведення футбольних баталій) для того щоб поганяти круглого. Там вони зустріли молодого кремезного дядечка, який попросився до них узяти участь в їхній баталії. Відмовляти в такому задоволенні було не прийнято, а тому хлопці з радістю взяли нового гравця до однієї з команд. Школярі відразу помітили що цей дядечко виявився «не таким простим, як здається», і вирізнявся серед них не лише технікою і фізичними даними, а й розумінням гри. Коли вони побачили цього ж «дядечка» на другий день у школі біля вчительської кімнати з класним журналом в руках, то дуже здивувалися. Виявилося, що цей їхній «партнер по футболу» - новий шкільний вчитель фузкультури Петро Павлович Погорілий. Слід розуміти, що досі всі тренування гравців зводилися до ганяння мяча по полі. Тактичні побудови та розстановка гравців залежала здебільшого від фізичних даних та бажання охочих. Тобто той, хто був фізично сильнішим грав нападаючого, або обирав собі будь-яке місце на футбольному полі, яке йому більше подобалося. Ті , хто був слабкішим, зазвичай стояв у захисті або займав місце у воротах, граючи «воротаря-мотайла». Про якісь інші тренування ,взагалі, уяви ніхто не мав.

Але з появою Петра Павловича все почало змінюватися. Сам Петро Павлович родом із с. Товста. Але саме Вільшана стала в подальшому для нього рідною домівкою. До нашого селища він був направлений після проходження служби в лавах Радянської Армії, де проходив службу в спортроті в складі обмеженого контингенту в НДР (теперішня Німеччина). Одночасно почав навчатися в Черкаському педагогічному інституті на факультеті фізкультури. Тобто людина мала певні знання про методику тренувань та ,взагалі, про якийсь науковий підхід до футболу, як до гри. І команда почала тренуватися не лише влітку, а й взимку. Бігати по снігу кроси, робити різноманітні вправи на швидкісну витривалість, грати у футбол у форматі 3*3 у стінах спортзалу, тощо. Спочатку гравці не зовсім розуміли для чого їм це потрібно, але поступово нове «бачення» футболу їх захопило. Будучи сам фізично розвиненим, кремезної статури, як би сказали тепер – «накачаним», Петро Павлович сам міг показати будь-яку вправу та завжди біг попереду у зимових пробіжках. І саме Петро Павлович Погорілий на думку багатьох очевидців тих подій і був тією людиною, яка почала формувати у Вільшані не просто команду для участі в різноманітних змаганнях «для кількості», – а складний командний «механізм», який вже міг бути конкурентноздатним у боротьбі за найвищі місця.

Відтак у 1971 році футбольна команда колгоспу «Правда» майже повністю складалася із учнів 9-10 класів Вільшанської середньої школи. Це такі гравці, як Байда Олександр, Різник Анатолій, Черничко Анатолій, Чабан Микола, Чухліб Василь Мусійович, Тищенко Віктор, Івановський Олександр, Ільченко Леонід, Пучковський Станіслав. Ми надаємо Вам, шановні читачі, можливість ознайомитися із ще однією фотографією, наданою нам одним із ветеранів нашого футболу.

 

 

На цій фотографії Ви можете бачити:

Верхній ряд зліва направо: Байда Олександр, Черничко Анатолій Іванович, Тищенко Віктор

Васильович, Кравець Василь Миколайович, Погорілий Петро Павлович, Пучковський Станіслав,

Чабан Микола Тихонович; нижній ряд, зліва-направо: Ільченко Олексій Івнович, Сапатов Віктор Олександрович, Різник Анатолій, Макітрюк Василь Іванович, Іль´їн Володимир.

 

Ще раз повторимося, перед Вами одна з наймолодших команд Вільшани за всю історію місцевого футболу, яка повністю складалася з місцевих вихованців. Тим більше що майже всі вони були учнями Вільшанської середньої школи. А зроблене було це фото у квітні 1971 року після закінчення матчу на Кубок Городищенського району з командою с. Вербівки, який закінчився з рахунком 7:1 на користь Вільшанців. Матч проходив на стадіоні с. Вербівки.

Лідерами тієї молодої команди Вільшани були вже згадуваний нами Петро Павлович Погорілий, який був тоді граючим тренером та за сумісництвом капітаном команди, та Ільїн Володимир. Останній, до речі, ще й мав звання кандидата у майстри спорту з велосипедного спорту. А, оскільки, у Вільшані велосипедний спорт у ті часи ще не набув «нинішньої популярності», то доводилося йому, приїжджаючи до рідного села, перекваліфіковуватися на футболіста. Обидва ці гравці були дещо старшими за своїх молодших товаришів, і з розповідей очевидців вирізнялися видатними фізичними даними, що допомагало їм вести за собою більш молодих «колег». Кращим бомбардиром команди у той рік став Ільченко Л.І. Доповнювали цю команду два ветерани: Нестеренко Іван Іванович та Чернявський Василь Андрійович, які ділилися своїм неоціненним досвідом з «школярами». Ну і звичайно, могли заступитися в разі чого. Такий собі «сплав досвіду та молодості».

Після закінчення сезону 1971 року постало питання про перенесення старого доброго стадіону в березі , де кувалися перші успіхи на нове місце. Футбол набував серед жителів селища все більшої популярності і стадіон не міг помістити всіх бажаючих. Крім того команда все впевненіше дивилася вперед, і місце, під´їзд та якість газону не могла вже задовольнити рівень змагань. А тому новим місцем було обрано ділянку між станцієї СТО та Вільшанським ставом. Так, це стадіон, на якому й досі продовжує грати команда Вільшани, яка нині вже має зовсім іншу назву. У 1972 році облаштування стадіону закінчилося і відбулося урочисте відкриття. На честь цієї знаменної події був проведений товаристський матч між командами Вільшани, та наших сусідів, команди Вербівки. Ця товаристська зустріч закінчила дружньою нічиєю 0:0.

Разом з тим ,поступово, почали давати свої сходи результати праці Петра Павловича Погорілого. У команди почав з´являтися певний малюнок гри та почали приходити перемоги. Звичайно, молодій команді ще не до снаги було боротися за чемпіонство, але й рахуватися з командою колгоспу «Правда» доводилося навіть лідерам. Але тут внесли свої корективи реалії любительського футболу і звичайні життєві обставини. Так школярі закінчили школу і частина хлопців поступила на навчання у ВУЗи та технікуми, а інші пішли на службу до лав Радянської Армії. Але, не дивлячись на те, що склад команди в силу вищевказаних причин був значно ослаблений, до команди прийшов перший успіх. У 1972 році команда колгоспу «Правда» зайняла почесне 3-тє місце в розіграші першості району з футболу. Пропонуємо Вам, шановні читачі, ознайомитися із грамотою одного з гравців тієї команди з підписом ветерана нашого районного спорту Д. Пожара.

Як виявилося надалі ,«бронзовий» сезон 1972 року був лише трампліном для наступних перемог. Але про це вже в наступному матеріалі...

(Далі буде).

0

Автор: Пучковський С.В., Романенко Я.В., Фідель Опублікував: Романенко Ярослав

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опубліковано 20.04.2018 19:30
  • Перегляди: 295

Теги