Обличчя війни

Не змогла… Не можу про це мовчати, вирішила написати, аби кожен знав, кожен відчув і запам’ятав, перш, ніж перетворюватися на кухні в політичного аналітика, а потім жити так, наче нічого й не сталося. А насправді вже давно воно сталося, тільки кожен відчуває це по-різному: хтось по зміні телепередач, дехто по зміні концепції у роботі, всі по цінам у магазинам, а хтось…У когось забрали з дому близьких і відправили туди, де танцюють пулі, щоб у нашу хату не зайшов чужинець, чи не потрапив, не дай Бог, якийсь снаряд. Щоб ми ще мали право називатися Україною, от тільки гірко, - не всі знають, що з цим правом робити.

Недавно читала книгу Світлани Алексієвич «У війни нежіноче обличчя», в якій розповідалося про Другу світову війну очима і серцем жінок. Там згадується картина вагонів з написами «20 человек / 8 лошадей»... Як себе повинна почувати жінка, коли її чоловіка "погрузили" у залізничний вагон, і відправили за адресою «на війну», а куди конкретно, то один Бог знає?

Ікона Святого Юрія-Змієборця, покровителя воїнів

І хто мені скаже, як, які слова підібрати, щоб заспокоїти матір? Що казати тим жінкам, які так голосять у телефон, що чути на весь будинок? Чи допоможе якийсь розумний прем’єр / високопосадовець, їхні принципові намагання домовитися з ворожою стороною , які зазвичай закінчуються черговою брехнею, заспокоїти дружину/ сестру/ матір чоловіка, який на війні? Їхній біль локальний, і страшний насамперед для них самих. Ми, на жаль, не знаємо всієї серйозності ситуації, а якби знали, то, напевно, могли б віднестися до цього з більшим розумінням, якби тільки зерно було посіяне у благодатний грунт. 

Як зазвичай дивляться в очі дружинам / сестрам/ матерям чоловіки, які залишилися вдома? Одні допомагають волонтерством, і ці люди, без сумніву, є воїнами самі. Інші, як баби на базарі (вибачте за таку алегорію), зітхають в стривожене болем обличчя жінки, а як тільки відвертаються, відразу поглинають у свої проблеми. А є такі, що люблять напиватися, погуляти від душі, погудіти на все село ( «Ну і що, що в країні війна?», «А мені що до того, що у солдат немає зимових берців? Куди дивиться їхнє начальство? Куди дивиться держава?»). А потім ще сміються в обличчя дружині / сестрі / матері того, хто воює, і називати його дурнем «Чого ото було пертися? Я он порвав повістку, і мені нічого за це нема, живу як і жив, а ви дурні». І хтозна, хто тут є насправді дурний – той, хто має наглість таке варнякати, чи той, хто поїхав на Схід, щоб такі дегенерати могли собі спокійно жити далі, і сміятися в повні сліз очі жінок? Та є одне але – поряд з цими особами живемо ми, і вони ховаються не тільки за спинами чоловіків, хто воює, а й за нашими спідницями, бо наші брати / дядьки / батьки / чоловіки забезпечують нам спокій. 

Такі люди були тоді, у ХХ столітті, є і тепер, та й мабуть, вони є завжди. Очевидно, історія вчить нас тому, що нічого не вчить саме через те, що люди не хочуть змінюватися. Що було під час Другої світової війни, і що відбувається тепер – інтернет «кишить» всілякими фактами і порівняннями. Та яка б не була ця війна - локальна, чи глобальна, - у неї однаково страшне обличчя…

+2

Коментарі

21.12.2014 12:55

1. Романенко Ярослав +1

Мені здається оця байдужість - результат впливу радянської влади, це в них було притаманно - я скраю, краще не лізти, бухати, курити, бути бидлом, всі лохи а я маладец бо живу спокійно.

Зараз передивляюсь документальні фільми "Золотий вересень" - як були ці кацапи нелюдями і неосвідченими так і залишились зі своїми важдями. Навезли нам сюди бидлоту яка тепер з середини отруює націю. Потрібно намагатись бути достойним сином/донькою своєї землі а ці жлоби - колись вимруть, мені набридло витрачати на них свою енергію, краще себе загартовувати і бути готовим жити поряд з такими "людьми".

Звісно в конкретній ситуації це може не заспокоювати, ніхто не зможе оцінити рівень тривоги/ненависті/обурення первісного носія цих емоцій.

---

Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам