Нацистський окупаційний режим та відбудовчий період в історії селища Вільшана

На початок 40-х років у Вільшанському районі було завершено суцільну електрифікацію району, радіофікацію всіх населених пунктів, телефонізацію колгоспів. В районному центрі та селах району споруджено нові школи, лікарні, сільмаги, клуби. В 40-му році вільшанський колгосп «Соціалістичний шлях» був мільйонером; кролі, ВРХ, цукрові буряки возили навіть в Москву на ВДНГ. Та прийшов страшний 1941 рік: 22 червня фашистська авіація бомбила Київ, а вже 28 липня о 14 годині із сторони с.Журавка  у Вільшану пригуркотіло три перші «Пантери» з танкової дивізії СС «Вікінг» бригад-фюрера Гілле[3,140]. На їх броні хизуючись грали на губних гармошках фашисти. В дворі Вільшанської МТС влаштувалися 150 есесівців з 213-ї охоронної дивізії генерал-лейтенанта Гешена, в дворі районної ветлікарні й ветаптеки – танкова дивізія СС «Вікінг» і мотобригада  з мотоциклетною частиною СС «Валонія» майора Ліпперта. Почалося 923 дні страшної окупації Вільшани. Вже в перші дні окупації гітлерівці  зруйнували  три школи, медичну амбулаторію, будинок культури, ветеринарну лікарню, редакцію районної газети, радіовузол, дві бібліотеки, спалили багато житлових будинків, залишивши без житла і так розорених селян.

29 серпня 1941 року у Вільшані було  створено гетто. Зігнали всіх євреїв на одну вулицю, зайняли декілька будинків і кожного дня забирали їх на найтяжчі роботи. Перший розстріл євреїв відбувся  в жовтні 1941 року: розстріляли всіх чоловіків від 13 років, це майже 100 чоловік, місце розстрілу невідоме. В травні 1942 року всіх євреїв зігнали до школи, відділили дітей від дорослих і погнали до Звенигородки. 4 травня 1942 року багатьох євреїв розстріляли в Хлипнівському лісі ( з Вільшани 45 осіб).

16  вересня 1941 року на кладовищі за цегельнею розстріляли мирних жителів:   Мар'яновського Н. І., Козуба Д.П., Романенко К. С., Шендрика М.Є., Сойфер Л.Г., Уманського Л. Й., Піснова Д.С. Могилою для мирних жителів  стала криниця в центрі селища: туди поліцаї живими вкинули голову сільської ради села Журавки Кульбіду Івана Савовича, комірника колгоспу Хоружого Федота Миновича, 73-річного жителя села Шевченкове Шевченка Григорія Петровича (внук Кіндрата Андрійовича Шевченка – рідного брата Івана Шевченка, діда Тараса Шевченка), голову сільської ради Бондаренка Микиту Мойсеєвича, учителя Демченка Миколу Івановича.

Першими до криниці вкинули замполіта з МТС Шаталова і другого секретаря райкому партії Василя Пимоновича Задорожнього, але якимось чином їм вдалось вибратись, допомогла жінка – Галина, а інші ще довго кричали з криниці: «Рятуйте!», та біля криниці стояли охоронці, які кидали  в неї оберемки палаючої соломи і каміння, дико реготали, а потім вкинули гранату… все затихло. І тепер лиш сірий Обеліск оберігає спокій жертв фашистського терору.

На примусові роботи в Німеччину було вивезено 649 вільшанців: 275 чоловіків, і 374 жінки. Та як би там не було – вільшанці не здавались і в умовах великого скупчення фашистських військ на території Вільшани активно діяв партизанський загін: чинили опір фашистам, організовували саботажі гітлерівським наказам, чинили диверсії. Вільшанську підпільну парторганізацію очолював Калиновський. Партизанський загін діяв у тісному зв’язку із загонами з Лисянки (командир Аркадій Акопович Макартичан) та з с. Шевченкове (командир Микита Данилович Слічний).

Корсунь-Шевченківське угрупування ворога на площі 10 тис. кв. км налічувало дев'ять  піхотних дивізій, танкову дивізію СС «Вікінг» і моторизовану бригаду «Валонія», окремий танковий батальйон та шість дивізіонів  штурмових гармат. Маючи тут 80 тис. солдатів та офіцерів, 1640 гармат, 140 танків і САУ, гітлерівські генерали сподівались не допустити оточення своїх військ. 24 січня 1944 року стрімким  наступом військ 1-го та 2-го Українських фронтів почалась Корсунь-Шевченківська операція [1,322].

30 січня 1944 року підрозділи 21-го стрілецького полку зайшли у Вільшану.

Першими пішли у бій батальйони капітанів Васюка і Козуто. Ворожий гарнізон складався з двох гренадерських полків, полку есесівців і танкового

батальону. Фашисти вперто не здавали свої позиції, виснажували бійців – визволителів контратаками. Гітлерівці  перетворили сільські хати в оборонні дзоти, викопавши в них окопи, в стінах попід вікнами робили амбразури з яких сіялась смерть. Вулиці Леніна, Жовтнева, Л. Українки по кілька разів переходили з рук в руки. В боях 30 січня фашисти втратили понад 200 осіб, 7 танків і 18 автомашин.

Саме у бою за Вільшану свій останній подвиг здійснив старший лейтенант, Герой Радянського Союзу Василь Іванович Захаров. Народився Василь Іванович 3 січня 1923 року в селі Мартиші Мамонтовського району Алтайського краю. По закінченню Мамонтовської середньої школи у 1940 році Василь Іванович вступив до Казанського Технічного Інституту, адже з шкільних років захоплювався радіотехнікою. 27 жовтня 1941 року  добровільно вступив до лав Червоної армії. У 1942 році, по закінченні школи молодших командирів,  йому присвоїли звання лейтенанта і призначили командиром взводу винищувачів танків 42-го стрілкового полку. У 1943 році Василь Іванович  був двічі поранений, про його подвиги писали фронтові газети. В цьому ж році Василь Іванович Захаров був нагороджений Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

вулиця Захарова

Іменем Василя Івановича Захарова нині названо вулицю у смт Вільшана

У жовтні 1943 року при форсуванні річки Дніпро в момент сильної контратаки ворога на висоті  142,4, де оборонявся батальйон Червоної армії, правий фланг якого був місцем головного удару ворога, командир взводу ПТР лейтенант Захаров, незважаючи на вогонь ворога, з невеликою кількістю бійців підповз близько до самохідної гармати, прицільним вогнем підбив її і підняв бійців в атаку, відкинувши гітлерівців на вихідні рубежі і утримував панівну висоту на правому березі Дніпра до підходу основних сил Радянської Армії.  В результаті атаки загинуло 50 гітлерівців. За форсування річки Дніпро та мужність лейтенанту Василю Івановичу Захарову присвоєно звання Героя Радянського Союзу, військове звання старший лейтенант  та вручено Орден Леніна і медаль Золота Зірка.

30 січня 1944 року  Василь Іванович  із своїми бронебійниками оволоділи будинком ветлікарні де засіли гітлерівці,які зразу ж ринули в шалену контратаку. Бійці під командуванням Захарова з автоматів та ПТР розстрілювали фашистів, їх бойову техніку. Боєприпаси бійцям підносили жінки та діти. Бій був важким – всі 17 воїнів з підрозділу Захарова загинули. Сам Захаров відстрілювався з погребу, боєприпаси йому підносив житель селища Федір, та дим від охопленої полум’ям  солом’яної стріхи заповнив льох і дихати стало неможливо. Василь Іванович зняв свої нагороди, золоту Зірку Героя і, сховавши їх у діжку, вирішив прориватись та відразу ж,   як вийшов з укриття,був скошений розривною пулею в потилицю[2,213]. Назавжди залишився Василь Іванович Захаров у вільшанській землі.

У 1975 році на могилу героя приїжджала делегація із рідних Мартишів: капали  на могилу сина гіркі сльози батька і братів,  стояли похиливши голови односельчани Василя Івановича. Біля братської могили родина Захарових посадила горіх, привезений з Алтайського краю. Вже виросло велике дерево і кожного дня над могилою героя шепочуть слова подяки за відвойований мир літні трави і зимові заметілі, дитячі голоси і голоси стареньких ветеранів.

31 січня 1944 року о 21 годині командир 5-го Гвардійського Донського Козачого Кавалерійського Корпусу генерал-майор Олексій Гордійович Селіванов дав наказ на оволодіння Вільшаною.

2 лютого остаточно замкнулось оточення військами двох Українських фронтів 11-го німецького армійського корпусу генерал-лейтенанта Штеммермана і 42-го німецького армійського корпусу генерала піхоти Маттенклота. Зустрічна Вільшанській землі 5-го Гвардійського Донського  Козачого Кавалерійського Корпусу під командуванням генерала Селіванова та 21-го стрілецького полку 180-ї Київської стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу  майора Кузьмінова замкнула внутрішнє кільце оточення ворожого угрупування. Бої за Вільшану були особливо жорстокими. Тут, на подвір'ї цукрового заводу, гітлерівці зайняли зручні позиції і чіплялися буквально за кожен камінь. Майже п’ять діб козаки разом з піхотинцями і артилеристами викурювали їх із засідок [4,106].

3 лютого Москва салютувала цій доблесній перемозі. Та бої за селище точились аж до 18 години 5 лютого .  Саме 5 лютого 1944 року 5 Кавкорпус оточив і повністю знищив групу відбірних військ ворога в районі  Вільшана – Вербівка – Вільшанський цукровий завод[5,87].

В боях за Вільшану ворог втратив 1 207 солдат і офіцерів, знищено 29 танків, 5 літаків, 34 автомобілі, 16 гармат і мінометів, 16 кулеметів. Захоплено 115 автомобілів, 9 мотоциклів, 2 рації, 2 гармати, 35 кулеметів.

У визвольних боях за Вільшану, які були невід'ємною частиною героїчної Корсунь – Шевченківської битви, другого Сталінграду на Дніпрі, загинуло 363 воїни.

В дні кривавих боїв за визволення селища воєн кореспондент  Давид Каневський  написав вірш «Битва», присвятивши його воїнам 21-го стрілецького полку:

Когда в наш дом вернётся счастье.

Когда навеки сгинет зло,

Припомним зимнее ненастье,

Январь, тридцатое число.

 

Как слева ухало и справа,

Как загоралася броня,

Как поднималась наша слава,

Крылом воспрянув из огня.

 

… Железо лезло, скрежетало,

Сраженью не было конца,

Но крепче всякого метала

На свет рождаются сердца.

 

До 25 річниці Корсунь-Шевченківської битви  у Вільшані було встановлено Пам'ятний знак 5-му Гвардійському  Донському  Козачому Кавалерійському Корпусу. Пам’ятний знак розташований на повороті дороги Вільшана – Шевченкове. На  сірій гранітній плиті викарбовано : «Корсунь-Шевченківська битва 1944  5-му Гвардійському Донському Козачому Кавалерійському Корпусу Другого Українського фронту 1964».Перед плитою лежить камінна брила з вибитим зображенням шаблі. Як вартові стоять шеренгою п’ять тополь, а одна, шоста, збоку, посаджена онуком Федора Никаноровича Петренка, командира 223-го кавполку.

Відкриття Пам'ятного знаку відбулося 4 лютого 1969року. Почесна варта зустрічала  комісара   5-го Гвардійського Донського  Козачого Кавалерійського Корпусу полковника Привалова,  начальника артилерії 63 дивізії Смертіна, старшого лейтенанта Биченко.

16 лютого 1969р. пам’ятний знак оглянув Маршал Радянського Союзу Конєв, космонавт генерал-майор Береговий, військова делегація з Чехословаччини,  делегація генералів і офіцерів учасників Корсунь-Шевченківської битви 1 і 2 українських фронтів.

Визволена Вільшана почала своє відродження: всі вийшли в поля, та перед тим як обробляти землю треба було спочатку зібрати гільзи, деталі машин і танків, якими була всіяна земля, а потім дівчата вчилися запрягати корів і держати в руках рало. Під час фашистської окупації всю техніку МТС було евакуйовано, та відразу після визволення Вільшани  роботу МТС було відновлено. Завдяки допомозі держави наприкінці 1944 року МТС налічувала 62 трактори, 13 комбайнів, 24 молотарки. Директором МТС у 1945 році був Загорулько Сергій Аврамович, нагороджений у 1935 році орденом Леніна за високі врожаї пшениці, депутат Верховної Ради СРСР у 1937 році.

У 1940р. вільшанський колгосп «Соціалістичний шлях»  став мільйонером. Всі досягнення перекреслила війна, та вже у 1948 році колгосп досяг довоєнного рівня врожайності всіх  сільськогосподарських культур. Після війни лікарня та амбулаторія були не тільки відновлені, а й розширені до 50 ліжок, де крім терапевтичного відділення було відкрито хірургічне і пологове відділення.

У 1947 році в центрі селища було святково відкрито нове приміщення Будинку Культури в якому були великий кінозал на 500 посадочних місць, обрядова зала, хорклас, кімнати для гурткової роботи, музейна кімната. Відновили свою роботу бібліотеки і школи, в одній з яких під час окупації знаходилась конюшня.

 

 Автор: Коростова Оксана Вікторівна.

 

 

 

ПРИМІТКИ.

1.        Безсмертя. Книга пам'яті України. 1941 – 1945.-К.:Пошуково-видавниче

агентство «Книга Пам'яті України», 2000.-944с.

2.        Герої визволителі Черкащини.-Дніпропетровськ «Промінь», 1975.-423с.

3.        Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – К. 1972.- 788 с.

4.        Корсунь – Шевченківська битва.-К.: «Політвидав України», 1974.-296с.

5.        Пятый донской. Воспоминания ветеранов 5-го гвардейского Донского

казачьего кавалерийского Краснознамённого Будапештского корпуса.- Ростов,

Книжное издательство, 1979.- 160с.

 

+1

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опублікувала: Шах Джаніта
  • Опубліковано 10.05.2015 09:29
  • Перегляди: 526

Теги