«ЧИТАЄМО ШЕВЧЕНКА РАЗОМ»
«ЧИТАЄМО ШЕВЧЕНКА РАЗОМ»
«ЧИТАЄМО ШЕВЧЕНКА РАЗОМ»
«ЧИТАЄМО ШЕВЧЕНКА РАЗОМ»
«ЧИТАЄМО ШЕВЧЕНКА РАЗОМ»
«ЧИТАЄМО ШЕВЧЕНКА РАЗОМ»
«ЧИТАЄМО ШЕВЧЕНКА РАЗОМ»

Він був як полум'я. Його рядки — 
Дзвінкі і небезпечні, наче криця, 
Переживуть і жито, і пшеницю,
І хліб, і сіль, і війни, і віки.

Він був як полум'я. Свої слова —
Легкі, як небо, сині, наче квіти,
Що ними тільки правду говорити,
Він в наші душі спраглі наливав.

Він був як полум'я. Тепер ідіть,
Мо' пощастить знайти в трухлявій шафі 
Засохлу риму, клоччя біографій, 
Анкетну сповідь і газетну їдь.

Він був як полум'я.

22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.

У день смерті Тараса Шевченка його друзі художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили відповідно до волі поета поховати його в Україні, адже про це він просив у Заповіті. І передсмертними словами Тараса були: До Канева...

Перепоховання Кобзаря відбулося весною 1861 року. Коли 18 травня жалобна процесія прибула до Києва, на Ланцюговому мосту студенти університету випрягли коней, що від залізничного вокзалу везли дроги з труною поета, і впряглися самі, везли її до церкви Різдва Христового, що на Подолі. 

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». 20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка везли по Дніпру.

Веснянi води близько пiдступили до мiста, i пароплав причалив на невеличкому острiвцi за 200-300 м вiд твердого берега, а жоден з рибальських човнiв не мiг витримати ваги домовини. Не можна було i перенести її на руках бродом. Тодi запрягли двi пари круторогих волiв у козацького воза i по мiлині перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили за труною Кобзаря мешканцi мiста, передмiсть та навколишнiх сiл. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня канівський протоієрей Гнат Мацкевич вiдслужив Заупокiйну Лiтургiю i виголосив надгробне слово, яке завершувалось так: «Благовiй же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на однiй з найвищих гiр Днiпрових, як на горi Голгофi, подiбно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть i по цю, i по ту сторону Днiпра».

Вiд собору похоронна процесiя прямувала на Чернечу гору: через гори i лiс, а юнаки i дiвчата самотужки везли важкого воза – з великої шаноби до Тараса. Г.Честахiвський залишився в Каневi i вирiшив насипати над прахом поета високу могилу. Канiвчани i жителi навколишнiх сiл два мiсяцi пеленами, хустинами, торбинками й кошиками носили землю з ближнiх урвищ-ярiв на могилу Тараса, обкладали її камiнням. Поступово над мiсцем поховання Шевченка вирiс пагорб у кiлька метрiв заввишки. На могилi встановили великий дубовий хрест.

В Україні часто називають весну Шевченковою. І це не випадково : щороку навесні Великий Кобзар приходить до нас і щороку новим, неповторним. Тарас Григорович Шевченко - велика і невмируща слава українського народу. У його особі український народ ніби об'єднав найкращі сили й обрав співцем своєї історичної слави та гіркої долі, виразником власних сподівань і прагнень. Під думи народні налаштовував свою ліру Кобзар, тому й оживало в його полум'яному слові все те, що таїлося в глибині душі народу. Як весна оновлює природу, так само поезія Великого Тараса оновлює наші душі, закликає бути чесними і милосердними, щиро любити свій народ, свою Україну.

 Немає більшого вшанування поета як читання його поезій через століття, а тому в цей день працівники бібліотек Вільшанського ЦКД провели флешмоб «Читаємо Шевченка разом».

До слова запросили педагога з багаторічним стажем роботи, краєзнавця, поціновувача українського слова, автора кількох поетичних збірок Ольгу Василівну Щекочіхіну.

Через віки несемо ми Тарасове слово, як символ свободи і незалежності. І знає це слово кожен українець – від старого до малого, правда – від старого до малого. Тож першими відкрити Кобзаря запросили наймолодшого знавця шевченкового слова Катю Христенко та заслуженого працівника культури, керівника Вільшанського народного хору Анатолія Даценка.

Естафету продовжили учні шкіл селища Юлія Озадовська, Катя Філіпченко, Сніжана Мадрахімова, Єгор Маркушин. А далі кожен присутній узяв до рук Кобзаря та зачитав рядки символічної для вільшанців поеми «Гайдамаки».

Шануючи Кобзаря, вклоняємося до землі за його безсмертне слово, за віру. За надію, що над Україною ще зійде світанкова щаслива зоря волі й добробуту, зоря свободи і розквіту.

А завершились урочистості виконанням вічного «Реве та стогне Дніпр широкий» у виконанні Вільшанського народного хору та всіх присутніх.

0

Автор: Ольга Ільченко, Оксана Христенко

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам
Інформація
  • Опублікував: Романенко Ярослав
  • Опубліковано 23.05.2017 09:48
  • Перегляди: 407

Теги