Історія смт  Вільшана

Вільшана – Богом дана!

У зеленій колисці садів, серед мальовничих гір-кочугур, над тихоплинною Вільшанкою правою притокою Дніпра, розкинулась Вільшана. Розмаїта і чарівна краса природи вільшанської землі. Цей куточок маючи складний рельєф, надзвичайно багатий барвистими пейзажами – гори, ліси, діброви, балки, річки, ставки і струмочки… А поміж сонячних водограїв – смарагдове шумовиння садів…

Ця місцевість приваблювала людей ще в давнину. Про це свідчать археологічні знахідки, частина яких експонується в місцевому музеї. Так, на кутку Натягайлівка виявлено скупчення кісток мамонтів, на яких полювали давні мешканці цього краю ще за доби палеоліту (11-10 тис. років тому). У 1997 році в центрі Вільшани, при будівництві церкви, виявлено трипільське поселення (ІІІ тис. до н. е.). Археологи знайшли рештки двох жител трипільського часу, друзки посудин з чудово збереженим орнаментом, глиняні статуетки, рибальське грузило, кістяну проколку. Вдалося частково скласти посудину, на якій попарно звиті змії спіраллю оповили все тіло гончарного виробу. Знайдено і набір первісного художника: кістяна палітра зі слідами фарби, шматки вохри. І, нарешті, унікальна знахідка, – портретна скульптурка жінки.

У 1984 році директором краєзнавчого музею І. П. Гуріненком відкрито поховання доби раннього заліза, яке досліджувала кандидат історичних наук Г. Т. Ковпаненко. Курган містився на кутку Новоселиця. На дні гробниці на дерев'яному помості лежав кістяк юнака віком 15 років. При ньому знайдено знак вождя – золоту гривну, золоту шпильку-підвіску, сагайдачний набір з 92 бронзових наконечників стріл, кінську збрую, різноманітний посуд. Поховання визнане пам’яткою типу новочеркаського скарбу і датується VІІ ст. до н. е.

У ІІ-V ст. н. е. територія селища була заселена східними слов'янами. Про це свідчать археологічні розкопки, що проводилися між селами Вільшана і Журавка. З часом ця територія стала серцевиною Київської Русі, найбільш розвиненої й економічно процвітаючої держави тогочасної Європи. З метою її зміцнення Ярослав Мудрий наказав будувати городки. Одним із таких, на думку місцевих краєзнавців, був осторожок на території сучасної Вільшани (у межах хутора Незаможник), датований ХІ ст. За легендою, належав він дочці Ярослава Мудрого Ольші (Олісаві) і називався острожок Ольші (назва згодом трансформувалася у Вільшану). Це одна із версій про походження назви селища. Побутують й інші версії. За першою, і більш вірогідною, в основі назви гідронім – річка Вільшанка, на якій воно розташоване. За другою – апелятив «вільха» – дерево родини березових, що здавна росло по берегах річки. Третя версія стверджує, що назва славного козацького містечка похідна від словосполучення «вільним – шана».

У письмових джерелах Вільшана вперше згадується як місто у 1598 році. На картах французького інженера Г. Л. де Боплана, виданих у 1650 році, Вільшана позначена як велике укріплене поселення.

У першій половині XVІІ ст. соціальне, національне й релігійне гноблення призвело до вибуху Національно-визвольної війни 1648-1657 років проти польсько-шляхетського панування, у якій вільшанці боролися під проводом козацького полковника Максима Кривоноса, який за деякими відомостями народився у Вільшані. Народна дума «Хмельницький та Барабаш» називає його Максимом Вільшанським. У ті роки Вільшана стала сотенним містечком Корсунського полку. Наприкінці Національно-визвольної війни вона налічувала 838 дворів.

Згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 року Вільшана залишалася під владою шляхетської Польщі. Магнати ще більше посилили експлуатацію, у відповідь на яку з новою силою розгорнувся народно-визвольний рух.

У складі гайдамацьких загонів вільшанці нападали на шляхетські маєтки, наганяючи страх на панів. На початку травня 1730 року повстанський загін налетів на містечко Вільшана і розгромив панські лавки. Шляхта організувала переслідування повстанців, але безуспішно. 1742 року гайдамаки перестріли на шляху до Вільшани шляхтича В. Буяльського, забрали в нього гроші й закладного листа. 1750 року загін О. Письменного відбирав у панів коней. Для розправи з населенням 9 червня 1766 року до Вільшани прибуло кілька тисяч польських солдатів. Крім переслідування повстанців, вони зганяли людей на спорудження військових укріплень («чотири тижні в роботі мучили»), грабували місто. Боролися жителі Вільшани і проти насильного насадження уніатства. 1767 року вони скаржилися переяславському єпископу, що за відмовлення приймати уніатство штрафують, у священиків і прихожан Вільшани забирають майно.

У 1791 році Вільшанський ключ перейшов у власність Василя Васильовича Енгельгардта, а пізніше до його сина Павла Васильовича.

У 1793 році Вільшана, в складі Правобережної України, відійшла до Росії, а у 1796 році, за новим адміністративно-територіальним поділом, була включена до Звенигородського повіту Київської губернії.

З Вільшаною тісно пов'язане ім'я Т. Г. Шевченка. 1828 року, бажаючи навчитись малювати, допитливий хлопець іде до вільшанського управителя маєтком поміщика Енгельгардта за дозволом навчатися у маляра Приволоцького. Та панський управитель забрав його у дворові. Пізніше, під час подорожі на Україну в 1843-1845 роках, Т. Шевченко заїхав до Вільшани, а 1853 року двічі відвідав її. Село згадується в поемі "Гайдамаки" та в інших творах поета.

Понад 8 років у Вільшані жив, а будучи вже відомим художником, кілька раз відвідував її Іван Максимович Сошенко, який сприяв викупу з кріпацтва Тараса Шевченка.

До наших часів збереглася криниця, до якої ходили малярчуки школи Приволоцького по воду, зветься вона Тарасовою. У 1895 році при будівництві лікарні земством вона була впорядкована. Дно зробили у формі макітерки з отворами. Вода набиралася, а мулу не було. У 1964 році на підставі архівних джерел та описів криницю відновили вдруге, збудували верхню цямрину й обгородили. Нині криниця переживає третю реконструкцію. Вода у ній дуже смачна і в давніші часи євреї платили за неї по 20 копійок за відро, тоді як за воду з інших джерел – лише по 5. Досі зберігся також флігель кріпосного хору і оркестру, його лише перекрито шифером, крокви навіть не міняли. Збереглася малярня Приволоцького.

У 1830 році Вільшану у спадок отримала графиня Олександра Василівна Браницька.

У Вільшані діяли винокурний, цегельний і поташний заводи, млини. Цукровий завод, побудований 1845 року поміщиками Браницькими, уже 1847 року переробив 9128 берковців цукрових буряків. На підприємствах працювали розорені селяни-кріпаки.

У травні-серпні 1848 року у Вільшані відбулися селянські виступи. Поміщицькі селяни відмовлялися виконувати панщину згідно з інвентарними правилами.

Після реформи 1861 року на 1220 ревізьких душ Вільшани було виділено 2090 десятин землі, у тому числі 2088 орної. 144 селянські господарства, серед них багато вдів, залишилися без наділу. Поміщик отримав 2754 десятини, прибравши до рук 700 десятин належних вільшанцям за інвентарем 1847 – 1848 років. 3а одержану землю селяни повинні були сплачувати щорічно по 4771 карбованців 54 копійки протягом 49-ти років. Обурені реформою, селяни всіляко протестували проти неї. Один київський чиновник особливих доручень, побувавши у Вільшані 1861 року, доносив губернатору, що жінки Вільшани відмовляються відбувати повинності поміщику, оскільки земля наділена тільки чоловікам.

Невеликі дані про село середини ХІХ ст. подані в історико-краєзнавчому дослідженні Л. Похилевича «Сказание о населенных местностях Киевской губернии» (1864): «Жителей обоего пола в местечке: православних 2851, римских католиков и раскольников 30, евреев 850».

У червні 1872 року сільський схід вирішив повернути назад 700 десятин землі, відібраних поміщиком під час реформи. Коли мировий посередник, відхилив цю вимогу, селяни написали про це 1880 року до губернського у селянських справах присутствія. Та замість відповіді власті віддали до суду вільшанських селян К. Руденка, І. Проненка, Є. Тищенка, М. Горшкодера,
І. Нестеренка, звинувативши їх у тому, що вони намагалися відібрати землю у графа Браницького і підбурювали до цього всю громаду. Мировий посередник повідомляв 1881 року урядового повітового справника, що не проходить і дня, коли б вільшанські селяни, підбурювані призвідниками, не чинили «беззаконня».

Короткі дані про Вільшану та її дерев’яні церкви є в «Памятной книжке Киевской епархии» (1882).

У 1895 році, коштом земства і Браницьких, у Вільшані було відкрито лікарню на 15 ліжок. В ній проводився і амбулаторний прийом хворих.

Цікавим є опис села за даними Київської губернського статистичного комітету на 1 січня 1900 року.

Революційні події 1905-1907 років знайшли широкий відгук у Вільшані. Трудящі селяни відмовлялися працювати в панській економії, вимагаючи від управителя підвищення поденної плати.

Перша світова війна 1914 року згубно вплинула на стан сільського господарства. До армії було мобілізовано всіх чоловіків призовного віку, багато з них не повернулося додому. Лише в 1915-1916 роках, за неповними даними, на війні загинуло 39 вільшанців, пропав безвісти – 21, потрапило в полон – 25.

У роки Української революції 1917-1920 років у Вільшані проходила боротьба за владу, в якій брали участь представники різних політичних напрямків. У лютому 1918 року розпочалося встановлення Радянської влади, але вже в квітні повіт був окупований австро-німецькими військами. На початку червня 1918 року разом з керелівськими селянами вільшанці активно виступили проти німецького гарнізону, що розмістився в поміщицькому будинку. Командиром повстанського загону був місцевий житель Ф. Г. Шандрик, начальнком штабу А. Пшеничний.

Підпільний ревком, створений восени 1918 року, одразу після вигнання окупантів у листопаді 1918 року оголосив себе революційною владою у волості. В грудні 1918 року було створено сільський ревком, очолюваний колишнім фронтовиком В. П. Фендриком. Волосний військово-революційний комітет своїм наказом від 29 січня 1919 року передав землю і все поміщицьке майно селянам. 12 січня 1919 року було націоналізовано Вільшанський цукрозавод, створено комітет бідноти.

Проте влітку 1919 року розпочався наступ денікінців. Вільшанський ревком був залишений у повіті для підпільної роботи. Всі його члени ввійшли до партизанського загону, що переслідував відступаючих з Києва білогвардійців. 2 січня 1920 року Вільшану було звільнено. Ревком проголосив відновлення Радянської влади. В своїй діяльності він спирався на бідноту, яка підтримувала радянську владу, зокрема на комбід. 1920 року створено сільський комітет незаможних селян у складі 50 членів. За допомогою КНС було зроблено перерозподіл землі. Всі бідняки отримали орні наділи.

Влітку 1921 року у Вільшані була обрана сільська Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Очолив її член КНС Г. С. Костенко.

Внаслідок нового адміністративного поділу, в березні 1923 року, Вільшана стала районним центром Вільшанського району Шевченківського округу. Того ж року почав працювати сельбуд, при якому діяла бібліотека, гуртки художньої самодіяльності. Силами гуртківців влаштовувалися концерти і вистави. 3ібрані кошти направлялися у фонд боротьби з безпритульністю.

1924 року дав продукцію цукровий завод. Його робітники організували ремонт сільськогосподарського реманенту у майстернях заводу, допомагали 4 ТСО3ам, створеним у 1922-1923 роках, сіяти й обробляти цукрові буряки. Тоді ж було організовано сільськогосподарську артіль «Червоний шлях», яка до 1927 року об'єднувала 15 одноосібних господарств і обробляла 90 десятин землі. На 1926 рік Вільшана мала 1142 господарств і в ній мешкало 6781 житель. Із них: 3218 чоловіків і 3563 жінки.

В селі працювала лікарня на 10 ліжок, амбулаторія і аптека. Хворих обслуговували лікар і чотири фельдшери. У Вільшані було відкрито семирічну школу, де навчалося 367 учнів, створено товариство друзів ліквідації неписьменності ім. Леніна, 15 гуртків лікнепу.

1927 року у Вільшані працював шестимісячний семінар сількорів, який готував керівників робсількорівських гуртків. Діяв він при редакції окружної газети «Радянська думка».

До 1928 року у Вільшані ще діяла єврейська синагога, проте «дякуючи великій просвітній роботі… серед єврейської людности», партійні органи підняли клопотання про відбір культової споруди для використання її, як політосвітньої установи.

В кожному з них було створено партійні організації. 1930 року на колгоспних полях стали працювати перші трактори Вільшансьної кінно-машинно-тракторної станції, яка, крім 17 тракторів, мала 120 коней (1932 року їх передано колгоспам). Того ж року КМТС перетворено на МТС, що мала 37 тракторів.

9 лютого 1932 року постановою І сесії ВУЦВК 12-го скликання було утворено Київську область і Вільшанський район відійшов до її складу.

На жаль, колективізація принесла нову хвилю біди. Хто до цього трохи розжився – все забрали в колгосп. Але найстрашнішим став Голодомор 1932-1933 років. За даними різних джерел у селі в той час загинуло близько 116 осіб. На сьогодні їх імена встановлені. Мартиролог укладено на підставі свідчень очевидців Бойка Григорія Андрійовича, Кулагіної Олександри Семенівни, Самійленко Ольги Іванівни. Ці свідчення зберігаються в Державному архіві Черкаської області.

У 1940 році вільшанські колгоспи «Червоний шлях», «Соціалістичний шлях», ім. Шевченка, ім. Димитрова стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської Виставки у Москві. Колгосп «Соціалістичний шлях» став мільйонером. У побут селян входили електрика і радіо. Упорядковувались вулиці Вільшани, поліпшувалися шляхи. У 1940 році було розширено лікарню до 25 ліжок, збудовано нову амбулаторію. В них працювало 13 медичних працівників, 4 медпрацівники подавали допомогу хворим у медпункті при цукровому заводі. На той час було повністю ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Працювали середня, семирічна і початкова школи, в яких 48 учителів навчали 1000 учнів. При клубі демонструвалися кінокартини, працювали хоровий, драматичний, музичний, фізкультурний гуртки. У селі було 2 бібліотеки з книжковим фондом понад 15 тисяч книг.

Мирну працю вільшанців порушив віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР. Багато вільшанців звернулося у військкомат з проханням надіслати їх на фронт. Село перебудовувало свою роботу на воєнний лад. Було евакуйовано в глиб країни трактори МТС, Червоній Армії передано автомашини, коней, вози.

28 липня 1941 року гітлерівці окупували село. З перших днів вороги почали розстріли. На каторгу до Німеччини вони вивезли 649 осіб. У Вільшані було створено підпільну партійну організацію. Керував підпільниками Г. Л. Калиновський. Вони організовували саботаж гітлерівських наказів, чинили диверсії. За час свого господарювання гітлерівці вивезли з села 785 голів рогатої худоби, майже 40 тисяч пудів хліба, зруйнували 3 школи, медичну амбулаторію, ветеринарну лікарню, клуб, редакцію районної газети, радіовузол, дві бібліотеки, спалили багато житлових будинків. 5 лютого 1944 року після тижневого бою частини 1-го та 2-го Українських фронтів відвоювали село у окупантів. Першим увійшов до Вільшани підрозділ самохідних гармат, яким командував лейтенант В. І. Захаров. Гвардійці 223-го полку 5-го Донського кавалерійського корпусу під командуванням полковника Ф. Н. Петренка остаточно розгромили ворога і очистили Вільшану від німців. Ім'ям Захарова, який загинув у боях за Вільшану, названа одна з вулиць селища. В селищі є три братських могили, обеліск Слави односельцям, монумент 5-му кавалерійському Донському корпусу.

У повоєнні роки у Вільшані відновили роботу всі чотири колгоспи, яким Червона Армія дала 50 коней. МТС наприкінці 1944 року вже мала 62 трактори, 13 комбайнів, 24 молотарки тощо. Запрацювали школи, лікарні, будинок культури, бібліотеки та інші заклади. Уже 1948 року всі колгоспи досягли довоєнного рівня врожайності всіх сільськогосподарських культур. 1950 року колгосп ім. Сталіна за високі урожаї пшениці став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Голова артілі Т. Г. Хижий був нагороджений орденом Леніна, бригадир М. О. Кураса – орденом Трудового Червоного Прапора. За наступне десятиріччя урожай зернових по всіх колгоспах зріс із 17, 6 ц. до 25,8.

У 1953 році на братських могилах на кладовищі по вулиці Захарова, у південно-західному секторі центрального кладовища по вулиці Шевченка та біля восьмирічної школи були поставлені залізобетонні скульптури воїнів-визволителів.

У січні 1954 року Вільшанський район відійшов до новоствореної Черкаської області. А через п’ять років, згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 листопада 1959 року, Вільшанський район було ліквідовано. Село Вільшана було передано до Городищенського району Черкаської області.

У березні 1964 року вільшанські колгоспи злилися в одну сільськогосподарську артіль «Правда», що об'єднала понад 1200 дворів колгоспників, обробляла майже 5, 5 тисяч га землі, в тому числі 4 тисячі орної. Напередодні 1965 року в Вільшані відкрився новий комплекс дільничної лікарні на 75 ліжок з поліклінікою й аптекою. Обслуговували лікарню 102 медичних працівники, в тому числі 12 лікарів.

У 1965 році село Вільшана отримує статус селища міського типу. Станом на 1972 рік в селищі мешкало 5, 1 тисячі чоловік. Працювали середня і восьмирічна школи, школа-інтернат, будинок культури на 550 місць, селищний клуб на 200 місць, побуткомбінат. Вільшанські бібліотеки для дорослих і дітей мали книжковий фонд понад 47 тисяч примірників.

У 1986 році у Вільшані встановлено пам’ятник Максиму Кривоносу, а у 1989 році – пам’ятний знак Т. Шевченку (на місці, де був маєток пана
П. Енгельгардта). На початку 90-х років Вільшана була одним з перших населених пунктів району, де було відновлено богослужіння.

19 травня 1992 року, за рішенням загальних зборів колгоспників, колгосп «Правда» було перейменовано у КСП «Вільшанка». А 10 березня 2000 року, згідно рішення установчих зборів засновників, воно було реорганізовано у СТОВ «Вільшанка». З 1996 року його очолює Анатолій Миколайович Хижий.

На початку ХХІ ст. у Вільшані з’явився ряд нових соціально-культурних і релігійних закладів. Серед них комплекс відпочинку «Іванове подвір’я» (2005), музей «Вільшанська світлиця» (2006), Свято-Покровський храм (2009). Цікава історія створення «Вільшанської світлиці». Як тільки слава про боксерів братів Кличків дійшла до Вільшани, то старожили селища згадали, що проживали Клички і в їхньому селищі, а ще й Віталій разюче, мов дві краплі води, схожий на жителя Вільшани Родіона Кличка. За цю справу взялась Людмила Тимошенко і розплутала клубочок життєвих стежок роду Кличків. Активісти селища вирішили: створюємо музей і запрошуємо знаменитих боксерів на гостину. Першими підтримали ідею заснування «музею Кличків» три брати, великі патріоти свого селища Валерій, Роман та Анатолій Кожушки. Не залишився осторонь і тодішній селищний голова Валентин Іваненко. Так, спільними зусиллями, у старовинному будинку в центрі селища, постав «музей Кличків». 21 вересня 2006 року на його відкриті був і сам Віталій Кличко! Почесне місце у музеї зайняла кобза – подарунок Сергія Головатого, депутата Верховної Ради та міністра юстиції, адже його коріння теж походить з Вільшани. Прикрашають музей роботи знаменитих земляків, художників батька й сина Сапатових, Леоніда Шелудька. Домашнього затишку музейним кімнатам надають роботи народних та талановитих вишивальниць Тетяни Тищенко та Ніни Бойко.

Сьогодні опорою для Вільшани та її жителів є СТОВ «Вільшанка», яке спеціалізується на рослинництві і є передовим господарством району та одним з кращих господарств області. У селищі налічується 45 підприємців, 4 фермерських господарств: «Альфа», «Бджілка», «Богатир» і «Світанок». Працюють відділення зв’язку, філіал Ощадбанку та Приватбанку, 3 аптеки, продуктові, господарчі та промтоварні магазини. Працює приватна пекарня, перукарня, кафе-бар. Діє СТО, Вільшанське РТП, завод продуктових товарів, майстерні по ремонту та шиттю одягу, ремонту взуття.

Станом на 1 січня 2012 року в селі проживає 3286 жителів, дітей до 18 років – 408, активного трудового населення – 1916 осіб. За мовним складом: українців – 3266, росіян – 7, іншомовних – 13.

Жителів селища та навколишніх сіл обслуговує дільнична лікарня, де приймають хворих 9 лікарів, а також працюють 20 – середнього медичного персоналу та 35 осіб обслуговуючого персоналу. Лікарня розрахована на 20 терапевтичних ліжок та 15 ліжок денного стаціонару.

Головним культурним закладом є сьогодні селищний центр культури і дозвілля (СЦКД), який включає Будинок культури, дві бібліотеки і два музеї. У Вільшані діє єдина на Черкащині бібліотека для дітей у сільській місцевості. Для юних читачів передплачується більше 20 періодичних видань. Вільшанський СЦКД визнано найкращим клубним закладом щодо впровадження нових форм і методів патріотичного виховання. При Будинку культури, під керівництвом самодіяльного композитора А. Є. Даценка, діє Вільшанський народний хор, який є лауреатом районних, обласних та міждународних конкурсів. Старанно конспектує і зберігає історію селища краєзнавчий музей, яким керує Оксана Коростова.

До історико-культурної спадщини селища відносяться Обеліск Слави, 3 Братські могили, пам’ятник Олені Лосєвій, пам’ятний знак 5 Донському Кавалерійському корпусу, пам’ятний знак Т. Г. Шевченку, пам’ятний знак родині Кличків, пам’ятник Максиму Кривоносу, пам’ятний знак жертвам голодомору 1932-1933 рр.

Шанують у Вільшані також фізкультуру і спорт. В селищі діє ФОК «Колос». Є свої футбольні і хокейна команди, любителі шахів і тенісу. Фізкультурники селища декілька років підряд займали ІІ місце у районному конкурсі-огляді «Найспортивніше село року». У 2009 році футбольна команда «Колос-Вільшана» стала чемпіоном району, а у 2012 – таку ж перемогу здобула хокейна команда селища.

Освіту селища нині представляють п’ять навчальних закладів. Це дошкільний заклад «Ромашка», де виховується 107 дітей, загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, де навчається 123 дитини, загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів – 152 дитини та допоміжна школа-інтернат, де проживають і навчаються – 97 дітей. Для розвитку талантів маленьких вільшанців у селищі працює філіал Городищенської дитячої школи мистецтв, яку відвідує 100 дітей.

За релігійною ознакою більшість жителів селища православні. У Вільшані діють дві церкви: Покровська (УПЦ-Київського патріархату) та Миколаївська (УПЦ-Московського патріархату). Першу очолює настоятель Олександр Борей, другу – Іван Шимкевич. Існують також не чисельні протестанські громади.

Жителі Вільшани пишаються своїми знаменитими земляками, серед яких: герой Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. полковник Максим Кривоніс (?-1648), польський художник-пейзажист Ян Станіславський (1860-1907), самодільний художник Микола Шелудько (1915-2004), поет і педагог Микола Красюк (1943-2004); Заслужений інженер сільського господарства України Запорожець Петро Федорович (1928-2001); самодіяльний поет і композитор, вчитель-методист Кравець Валентина Михайлівна, Заслужений вчитель УРСР Соломаха Клавдія Василівна, директор СТОВ «Вільшанка» Хижий Анатолій Миколайович, приватний підприємець і меценат Кожушко Валерій Миколайович.

Своє дитинство і юність провели у Вільшані житомирський живописець, заслужений художник України Леонід Шелудько, одеські художники батько і син Віктор Сапатов і Віктор Сапатов-молодший, київська художниця і письменниця Леся Кара-Коця.

Вільшанці вірять у краще майбутнє своєї малої Батьківщини, як селища з високим рівнем життя, екологічно чистим, з високим рівнем культури, стабільною економікою, розвиненою інфраструктурою, що опирається на вирощування та переробку сільськогосподарської продукції, підприємництво. Історико-культурний, привабливий для відпочинку сільський осередок, де є все для добробуту та самореалізації кожного мешканця.

Веретенніков Олександр, м. Черкаси


 

0

CrazyFreeMan

Коментарі

Коментарі відсутні
Додавання комментарів доступно лише зареєстрованим користувачам